Це - наш форум. Ви можете створювати теми та брати участь у їх обговоренні.
| До списку
про цікаві знахідки з українознавства, форум веде Марина Бондаренко
Автор реконструкції Косміна Тамара ВолодимирівнаХудожник Васіна Зінаїда Олександрівна"УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЬНЕ ВБРАННЯ"Етнографічні реконструкції(Комплект. 18 листівок з текстівками українською, російською та англійською мовами)
Автор реконструкції Косміна Тамара ВолодимирівнаХудожник Васіна Зінаїда Олександрівна"УКРАЇНСЬКЕ ВЕСІЛЬНЕ ВБРАННЯ"Етнографічні реконструкції(Комплект. 18 листівок з текстівками українською, російською та англійською мовами)ПЕРЕЛІК ЛИСТІВОК:1 Полісся східне Новгород-Сіверське2 Полісся східне Чернігівське3 Полісся центральне Київське4 Полісся західне Ровенське5 Полісся західне Волинське6 Волинь західна7 Слобожанщина8 Полтавщина південна9 Полтавщина північна10 Київщина південна11 Поділля східне12 Поділля західне13 Буковина14 Покуття Городенківське15 Покуття Коломийське16 Гуцульщина Закарпатська17 Закарпаття18 Південь УкраїниКомплекси українського традиційного весільного вбрання молодих милують нас своєю життєрадісною красою, багатством елементів та кольорів, їх обрядовою значимістю, дивовижною мистецько-художньою довершеністю. Впродовж вікової історії кожна деталь одягу освячувалась колективною народною традицією. Вона мала служити одній високій меті - захистити подружжя від лихих сил, забезпечити молодим щасливе майбутнє, показати на людях їхню чесність у житті та вправність у роботі, а значить засвідчити їхню зрілість і готовність до створення власної сім'ї.У ході багатоденного весільного дійства одні елементи одягу замінювались на інші. Так переміна головних уборів привселюдно стверджувала акт переходу молодих до нового соціально-вікового стану: дівчина - жінка, парубок - чоловік. Загальнонаціональні установки щодо обрядового значення одягу молодих у конкретній практиці проведення весілля в кінці ХІХ - на початку ХХ століття реалізовувались у безмежній кількості місцевих зональних варіантів. Це зумовлювалося специфікою шляхів історико-культурного та соціально-економічного розвитку. Слід також зауважити, що весільні комплекси одягу населення окремих історико-етнографічних районів України в кінці ХІХ - на початку ХХ століття виявляли різні етапи свого історичного розвитку. Так, приміром, жителі Полісся та гірських Карпат продовжували виготовляти одяг в основному вручну, з домашньої сировини. Він зберігав багато архаїчних елементів, пов'язаних з давніми народними уявленнями. І навпаки, одяг населення центральних та особливо південних районів України формувався переважно з матеріалів промислового виробництва, які купувались у крамницях. У його крої та силуеті суттєву роль почали відігравати форми міського костюма, і лише при виготовленні весільних головних уборів та у використанні ритуальних предметів (рушників та ін.) продовжувала звучати традиційна символіка українського весільного обряду.До комплекту листівок увійшло 18 авторських реконструкцій комплексів, які представляють Полісся, Волинь західну, центральну Україну - Лівобережжя (Слобожанщину, Полтавщину), Правобережжя (Київщину, Поділля), Прикарпаття (Буковину, Городенківське та Коломийське Покуття), Карпати (гуцулів та русинів-верховинців Закарпаття), південь України (Херсонщину).Їх автор кандидат історичних наук архітектор-етнограф Т.В. Косміна понад двадцять років плідно працює в галузі вивчення української народної матеріальної культури - житла та одягу. Матеріал з весільного вбрання вона збирала по крихтах, розсипаних по багатьох архівах та фондах бібліотек і музеїв країни. Найбільш цінними виявились колекції Державного музею етнографії народів СРСР, Музею антропології та етнографії АН СРСР, Державного музею українського народного декоративного мистецтва УРСР, Державного музею українського образотворчого мистецтва УРСР, Державного історичного музею УРСР, музеїв народної архітектури та побуту (Києва, Львова, Ужгорода, Чернівців, Переяслава-Хмельницького), Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, Полтавського історичного музею та інших обласних історичних музеїв, Миргородського краєзнавчого та інших районних краєзнавчих музеїв республіки. Відомості про одяг уточнювались під час щорічних етнографічних експедицій, клопіткої роботи з місцевими знавцями народного побуту, фольклористами, майстрами народної творчості. Документальний матеріал дозволив автору створити узагальнюючу серію етнографічних реконструкцій весільного вбрання, яка є першою спробою в історії вивчення українського народного одягу. За матеріалами авторських реконструкцій член Спілки художників СРСР З.О. Васіна створила художні образи весільних пар.Комплект листівок може бути корисний художникам, етнографам, історикам, мистецтвознавцям, діячам та студентам творчих і культосвітніх закладів, учасникам художньої самодіяльності та фольклорно-етнографічних колективів - всім, кого цікавить культурна спадщина українського народу. "Мистецтво" 1989 4223411
Весільне вбрання молодих Чернігівського Полісся (північного району Лівобережної України) становило в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. досить усталений комплекс традиційного костюма, характерний для українців широкого ареалу східних та центарльних лісостепових районів України. Разом з тим цей комплекс, особливо шиті елементи верхнього жіночого та чоловічого вбрання, мав багато спільних рис з аналогічними формами одягу білорусів та росіян з районів, які межують з Ураїною.
Полесье восточное. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Новгород-Северского уезда Черниговской губернии, теперь Новгород-Северского района Черниговской областиEastern Polissia. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newlyweds in the former Novhorod-Siversky Uyezd, Chernihiv Gubernia, now Novhorod-Siversky District, Chernihiv Region.
Весільне вбрання жителів Чернігівського Полісся (північного району Лівобережної України) становило в кінці XIX - на початку XX століття досить усталений комплекс традиційного костюма українців широкого ареалу східних та центральних лісостепових районів України.Сіра з доморобного сукна свита молодої по краю, на полах, по шиї та на манжетах оздоблена чорним оксамитом, кольоровою тасьмою та узорною машинною строчкою. З-під червоної спідниці виглядає вишитий поділ весільної сорочки. Поверх спідниці вдягнуто пишно оздоблений плетеним мереживом та вишивкою фартух. На ногах - чоботи шевської роботи. Молода, замість кольорового пояса, підперезана тканим весільним рушником. Голову прикрашали квітами - своєрідним весільним вінком, від якого спадають кольорові стрічки.
Весільне вбрання київських поліщуків відзначає перевага білого кольору з незначними кольоровими акцентами червоного та зеленого.Біла з доморобного битого сукна традиційна верхня свита молодої надзвичайно скромно оздоблена лише по краю верхньої поли та на рукавах кольоровим вовняним шнурком. З-під свити виглядає зверху, біля шиї вузенький вишитий стоячий комірець весільної сорочки, зав'язаний червоним шнурком, який мав оберігати молоду від уроків. Знизу з-під свити виглядає ткана шерстяна спідниця - «літник» - фартух. На ногах личаки, одягнені поверх онуч. В руках молода тримає весільну хусточку. Голова пов'язана весільною стрічкою, поверх якої вдягнуто барвінковий вінок з прикріпленими до нього позаду кольоровими стрічками.
Свита молодого підперезана шкіряним паском, до якого кріпляться необхідні йому предмети. З-під свити виглядають сірі полотняні штани, заправлені в онучі, на які взуті постоли. На грудях - вінчальна квітка з трьох листочків барвінку. На голові - сукняна шапка, обшита кольоровим вовняним шнурком з китицями на рогах, - «щоб дівчата не чіплялись».
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані малюнки та тексти Д.П.Деляфліза, що зберігаються у рукописному відділі ЦНБ АН УРСР.Полесье центральное. Конец XIX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Чернобыльского уезда Киевской губернии, теперь Чернобыльского района Киевской областиCentral Polissia. Late 19th c. Wedding dress of the newlyweds in the former Chornobyl Uyezd, Kiev Gubernia, now Chornobyl District, Kiev Region
Весільне вбрання Волинських поліщуків вирізняється локальним білим кольором, майже повною відсутністю кольорових прикрас і різноманітних доповнень, якими збагатився весільний одяг інших регіонів України вже в кінці ХІХ - початку ХХ ст. Весільну дівочу сорочку виготовляли з тонкопрядиного білого, т.зв. «серпанкового», лляного полотна. Поверх сорочки вдягали серпанковий білий фартух. З лівого боку на груди кріпили вінчальну квітку з трьох багінців барвінкового листя, перев'язаних білою ниткою, або стрічкою. Ноги обвивали онучами з вибіленого полотна та взували постоли, сплетені з дубового «полосся». Постоли кріпили на ноги шнурками з льону чи конопель - «волоками». Голову молодої прикрашали серпанковою наміткою із «запруткованими» краями, обгортаючи нею, як дівочою хусткою, голову, лишаючи відкритою потилицю. Поверх заливаної намітки накладали барвінковий вінок. В руках молода тримала весільну «клумашку» з гостинцями: печеними «трепетушечками», «калачиками», гарбузовим насінням.
Полесье западное. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Ровенского уезда Волынской губернии, теперь Дубровицкого района Ровенской областиWestern Polissia. Turn of the 20th с Wedding dress of the newlyweds in the former Rovno Uyezd, Volhynian Gubernia, now Dubrovytsia District, Rovno Region
ПОЛІССЯ ЗАХІДНЕКінець ХІХ - початок ХХ ст.Весільне вбрання молодих колишнього Пінського повіту Мінської губернії, тепер Любешівського р-ну Волинської обл.
Весільне вбрання, як і весь комплекс традиційно-побутової культури населення крайніх північних районів сучасної Волинської області УРСР, що межує з БРСР, за цілим рядом ознак виявляє спільність з традиційною культурою пінчуків Білорусії. Але самовизначеність населення цього району як українського дозволила нам представити їхнє весільне вбрання як зональний західноподільський варіант українського костюма.
Весільне вбрання молодих Волинського Полісся відзначається контрастним виділенням яскравих червоно-чорних кольорів тканих орнаментальних узорів на тлі вибіленого лляного полотна. Ткана весільна сорочка молодої з відкладним коміром та тканою накладною пазухою має повністю затканні червоно-чорними переборами широкі рукава, зібрані біля манжету. Поверх сорочки вдягали ткані спідницю та фартух. Шия прикрашена кількома низками намиста. На ногах - онучі з колишньої тканої сорочки та личаки. Своєрідним є головний убір молодої - біла ткана намітка з узорно перебраними кінцями. Поверх намітки надягали весільний вінець у вигляді твердого високого обручика, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки. Його вдягали з нахилом на правий бік, а на кінцях чіпляли пишні пучки різнобарвного пір'я, яке мало відвернути від молодої лихі сили.
Полесье западное. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Пинского уезда Минской губернии, теперь Любе-шовского района Волынской облас-Western Polissia. Turn of the 20th с Wedding dress of the newlyweds in the former Pinsk Uyezd, Minsk Gu-bernia, now Liubeshiv District, Vol-hynian Region
Додільна весільна сорочка молодої з відкладним коміром оздоблена тканим узором на рукавах, вишивкою та мережкою в подолі, призбирана біля шиї. Поверх сорочки вдягнута напіввовняна ткана в поздовжні кольорові смуги спідниця («літник»), по низу обшита одноколірною обшивкою. Спереду літника одягали тканий у горизонтальні орнаментальні смуги фартух («запаску»). Поверх сорочки одягнена приталена безрукавка («керсет») з пришитими по лінії талії і спущеними поверх літника невеликими зубчатими вирізками, яка прикрашена вишивкою, кольоровою тасьмою. На ногах - кольорові онучі та взуті поверх них личаки, які прив'язані шнурками з конопель чи льону- «волоками». Голову молодої прикрашає весільний вінок з викладених стрічок, доповнений штучними квітами з паперу, вовни та пір'я. До вінка-позаду причеплені різноколірні стрічки, які спадають на спину.
Весільна сорочка молодого, яка має рясно вишиту маніжку, стоячий комір та манжети, одягнута навипуск поверх вузьких, шитих з купованої пістрі штанів. На ногах - онучі, нарізані зі старої вишитої сорочки, та личаки, прив'язані плетеними шнурками - «волоками». Сорочка прикрашена весільним віночком. Стан оперезаний широким тканим поясом.Волынь западная. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Владимир-Волынского уезда Волынской губернии, теперь Владимир-Волынского района Волынской области
Основу весільного вбрання молодої на слобідських землях України становила весільна сорочка, оздоблена по нижньому краю плетеним мереживом. Поверх сорочки вдягали рясну спідницю з шерстяного, ситцевого або шовкового купованого краму. Спідницю спереду покривали кольоровим фартухом, по низу обшивали бахромою, а в нижній частині декорували нашивками з різноколірного мережива та зубчастими стрічками переважно темних кольорів. Типовим верхнім святковим одягом молодої в цих районах був шитий з тонкої шерсті, сукна або оксамиту керсет з рукавами, т.зв. «юбка», «куцина». Найврочистіші куцини оздоблювали різноколірними гарусними шнурками, кантами, стрічками, сітками з мережива, позументом та блискучими металевими ґудзиками. Голову молодої пов'язували шовковою, переважно білою, хусткою, зверху накладали весільний із штучних квітів вінок, а з лівого боку у вінок вставляли павине перо. Молодому обов'язково замість пояса оперізували весільним рушником. На ноги взували кольорові сап'янові чоботи. Шию прикрашали низками намиста, бурштину, коралів.
На молодого поверх весільної вишитої молодою, сорочки одягали безрукавку. Штани шили з фабричної, т.зв. «черкесинової» або «шведської» тканини. На бриль сестра молодої пришивала круглої форми квітку. На плечі накидали святкову полегшеного типу свиту, т.зв. «чумарку», «чинарку» з купованих бавовняних тканин, а в заможніших - з тонкого фабричного сукна. Передні поли та комір чумарки прикрашали блискучими металевими ґудзиками та вишивали різноколірним шовком.
При реконструкції комплексу використані колекції Державного музею етнографії народів СРСР (м. Ленінград) та польові матеріали автора.Слобожанщина. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Старобельского уезда Харьковской губернии, теперь Старобельского района Ворошиловградской областиSloboda area. Turn of the 20th с Wedding dress of the newlyweds in the former Starobilsk Uyezd, Kharkiv Gubernia, now Starobilsk District, Voroshilovhrad Region
У весільному вбранні молодих південних районів Полтавщини перевагу віддавали елементам, зшитим з купованих тканин. Тільки сорочки молодого та молодої, пояс молодого та весільний рушник, що ним підперезана молода, виготовляли вручну.
Поверх весільної додільної сорочки, пишно вишитої на рукавах та понизу, вдягнена шита з кольорового ситцю безрукавка. На рясну спідницю, шиту з купованої шерстяної тканини, одягнуто фартух з парчі, а поверх нього пов'язано вишитий рушник. Голову прикрашає пишний весільний вінок та кольорові стрічки, а шию - намисто, дукати, корали .
Поверх весільної сорочки на плечі молодого накинуто чумарку. Стан підперізує тканий шерстяний пояс поверх пістрьових широких штанів, заправлених у чоботи. На голові в молодого - смушкова шапка, уквітчана весільним віночком, а груди прикрашено весільною квіткою та стрічкою.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використано матеріали фондів Полтавського історичного музею, Миргородського краєзнавчого музею ім. О. Г. Сластьона та колекції Ф.Вовка, що зберігаються у фондах Державного музею етнографії народів СРСР у м. Ленінграді.Полтавщина южная. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Кобелякского уезда Полтавской губернии, теперь Кобелякского района Полтавской областиSouthern Poltava Region. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newly-weds in the former Kobeliaky Uyezd, Poltava Gubernia, now Kobeliaky District, Poltava Region
Весільне вбрання молодих Полтавщини кінця ХІХ - початку ХХ ст. увібрало найкращі елементи святкового строю українців лісостепових районів центрального Подніпров'я та Лівобережжя і стало своєрідним символом загальнонаціонального українського одягу.
Основу весільного крою молодої становила додільна лляна сорочка з орнаментацією білими нитками по білому полотну в поєднанні з такими технічними засобами ажурного декору, як виколювання, вирізування та мережка. Поверх сорочки вдягали плахту, а поверх неї - фартух («запаску»). Стан молодої оперізували весільним рушником, вишитим гарусом. На плечі вдягали керсетку, шиту з купованої тканини та оздоблену аплікацією з сукна чи оксамиту, поверх якої заможніші селяни накидали кожух. Голову прикрашали весільною дівочою хусткою з ріжками від уроків та вінком, а шию - значною кількістю низок намиста, коралів та дукатів.
Молодий одягнутий у білу свиту з доморобного битого сукна, оздоблену оксамиту, сині широкі штани, чоботи. Вузький комірець весільної сорочки зав'язується червоною весільною стьожкою, а смушкова шапка прикрашена весільним віночком та стрічкою.
У реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані матеріали фондів Полтавського історичного музею, Миргородського краєзнавчого музею ім. О.Г.Сластіона та колекції Ф.Вовка, що зберігаються у фондах Державного музею етнографії народів СРСР у м. Ленінграді.
Полтавщина северная. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Миргородского уезда Полтавской губернии, теперь Миргородского района Полтавской областиNorthern Poltava Region. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newly-weds in the former Myrhorod Uyezd, Poltava Gubernia, now Myrhorod District, Poltava Region
Більш стриманим щодо кількості елементів та їх барвистості було вбрання молодого. Його основу становила вишита молодою весільна сорочка, обов'язковим весільним атрибутом якої була «застіжка» (шовкова стрічка або вовняний шнурок) ритуально червоного кольору. Святкові штани шили з купованої в крамниці тканини. Ознаку молодого становила весільна хустка, яку молода затикала йому за пояс. Верхнім одягом була традиційна свита або чумарка. Голову молодого прикрашала висока, циліндричної форми сіра смушкова шапка. До шапки старша дружка пришивала весільний віночок - пучечок з барвінку, васильків та трьох колосків жита, перев'язаних червоною стрічкою. На ногах - рантові чоботи шевської роботи.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані малюнки та тексти Д.П.Деляфліза, що зберігаються у рукописному відділі ЦНБ АН УРСР.Киевщина южная. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Чигиринского уезда Киевской губернии, теперь Чигиринского района Черкасской областиSouthern Kiev Region. Turn of the 20th с Wedding dress of the newly-weds in the former Chyhyryn Uyezd, Kiev Gubernia, now Chyhyryn District, Cherkasy Region
Своєрідність весільного вбрання подолян полягає в наявності одноплатової тканої спідниці ( «горбатки» ), що нею оповивали поверх весільної сорочки стан молодої. Один кінець горбатки підгинали, закріплюючи його на поясі. Пояс ( «крайку» ) ткали з кольорової переважно червоної вовни. Весільна сорочка подолянки завжди мала бути додільною - шитою з цільного зверху додолу полотна. За народною традицією вважалось, якщо сорочка ціла, то і життя має бути «цілим», «повним». Готуючи сорочку до весілля, молода прикрашала вишитими орнаментами, переважно геометричними, які виконувались улюбленим на Поділлі чорним кольором своєрідним швом, т. зв. «низинкою», «низзю». Вишивали орнаментальні навкісні смуги на пазусі, а також мережили та шили низзю поділ сорочки. Шию та груди молодої прикрашали численними низками намиста та коралів, які виконували роль оберегів - від уроків. Молодий і молода одягнуті в традиційні подільські свити, оздоблені кольоровими шнурками, сукном та тасьмою з відкладними манжетами ( «закаврашами» ). Голову молодої прикрашає чільце та вінок з барвінкового листя та штучних квітів. Весільний вінок покладено і на шапку молодого. Шия молодого пов'язана весільною шовковою хустиною.
Подолье восточное. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Каменец-Подольского уезда Подольской губернии, теперь Каменец-Подольского района Хмельницкой областиEastern Podolia. Turn of the 20th с Wedding dress of the newly weds in the former Kamyanets-Podilsky Uyezd, Podolian Gubernia, now Kamyanets-Podilsky District, Khmel-nytsky Region
Весільна додільна уставкова полотняна сорочка молодої прикрашена традиційною західноподільською вишивкою на рукавах, вузенькому комірці, навкіз розташованою на пазусі ( «погрудках») та понизу. Стан оповитий одноплановою вовняною тканиною «опинкою», правий край якої відігнутий і закладений під широкий тканий пояс. Західноподільські опинки ткали з тонкої чорної шерсті, а кінці претинали кольоровими смугами, переважно жовтогарячих та червоних кольорів. Надзвичайно складним та пишним робили весільний вінок молодої, малюнок та опис якого взятий в альбомі О.Л.Кульчицької «Народний одяг західних областей УРСР». На голову молодої надягали оксамитову шапочку, суцільно розшиту рядами орнаментально набраних бісерних стрічок - силянок, кольорових намистин і дрібних штучних квітів. На потилиці ці штучні квіти збирали в букет, від якого на плечі спадали шовкові стрічки. Шия молодої прикрашена разками скляного намиста, яке спадає бахромою ( «тороками» ) на груди. При вухах до шапочки вчеплені «кучері» з фарбованого пір'я. Поверх шапочки на чоло накладено вінок, сплетений з барвінкового позолоченого листя.
Довга весільна сорочка молодого, випушена поверх штанів, підперезана тканим поясом. На плечі накинуто свиту. На голові - плетений бриль, прикрашений пір'ям когута.Подолье западное. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Гусятинского уезда Галиции, теперь Гусятинского района Тернопольской областиWestern Podolia. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newlyweds in the former Husiatyn Uyezd, Galicia, now Husiatyn District, Ternopil Region
Представлене весільне вбрання, включаючи ряд елементів, властивих комплексам західно подільського та покутського одягу, становить досить своєрідний варіант буковинського зонального типу українського костюма.
Додільна довга весільна сорочка молодої має густо вишиті рукава з характерними навкісними смугами («од скочками»). В колірній гами вишивки на сорочці переважають чорний та бордовий відтінки, що контрастують з іншими багатобарвними елементами вбрання молодої. Стан від пояса до низу оповитий характерною для цієї зони України опинкою («фотою») з горизонтальними широкими фіолетовими та вузькими білими смугами. Симетрично з обох боків пояса до низу спущений квітчасті весільні хустки з тороками. Своєрідності дівочого одягу буковинок надавала довгопола з відбіленої овчини та оздоблена по низу, вздовж пілок, навкруги пройм хутром тхора хутряна безрукавка - т.зв. «мунтян», «ментян», «цурканка». Вона була прикрашена також аплікацією з кольорового сап'яну, сукна, шкіряними та вовняними шнурками, вишивкою, кольоровою вовною. Особливої уваги надавали кількості та якості шийних прикрас, які мали символічно забезпечити багате та щасливе майбутнє життя молодим, - чим більше було прикрас, тим більша була уявна впевненість в багатстві майбутньої родини.
Прикраси виготовляли, нашиваючи монети на тканну основу, створюючи цим своєрідний зйомний монетний нагрудник. Так само своєрідністю позначений і головний убір молодої - "карабуля», «кода». Позаду до карабулі кріпились кольорові стрічки - «коди», «кодинки».
Своєрідність чоловічого костюму надавав верхній халтоподібний з білого доморобного сукна прямоспинний двополий одяг з широкими рукавами т.зв. «манта». На груди з лівої сторони поверх манти молодому дружка чіпляла весільну хустку - «ширінку». На колові у молодого - солом'яний капелюх з широкими крисами, пишно прикрашений бісерними стьожками - ґерданами, пір'ям та т.зв. «трясунками», «колотильцями». На ногах - чоботи з високими халявами.
При реконструкції комплексу використані польові матеріали радянського етнографа Я.І.Кожелянка та фондові зібрання Чернівецького музею народної архітектури та побуту.
Буковина. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Кицманского уезда Буковины, теперь Кицманского района Черновицкой областиBukovina. Turn of the 20th с. Wedding dress of the newlyweds in the former Kitsman Uyezd, Bukovina, now Kits-man District, Chernivtsi Region
Весільне вбрання молодих Городенківщини складається з елементів, властивих одягу як подолян, так і буковинців.
Весільна дівоча додільна уставкова сорочка, т.зв. «рукав'янка», «рукав'єнка», з характером розміщення орнаментальної вишивки, насиченістю кольором та технікою виконання подібна до буковинських та західноподільських святкових сорочок. Вовняна тканна в різнобарвні смуги однопланова спідниця, т.зв. «опинка», «обгортка», та тканий фартух («запаска») дрібно гофровані. Обидва кінці опинки підібрані та прикріплені на лінії талії широким вовняним поясом - «крайкою», кінці якої спущені спереду поверх запаски. Крайка по верху підперезана вузьким плетеним поясом - «попружкою», кінці якої спущені також попереду поверх кінців крайки. Загальний силует весільного вбрання молодої його колорит та навіть назви окремих елементів виявляють спільність з костюмом західнопоідльських дівчат. Шию та груди молодої прикрашали численні нитки коралових бус, «справжнього намиста», металеві ланцюжки, мосяжні хрестики, срібні монети. Багатство шийних прикрас мало, за давнім уявленням, захистити молоду від уроків та забезпечити їй щасливе майбутнє подружнє життя. На ногах - святкові сап'янові чобітки, даровані їй молодим на весілля. Голову молодої прикрашає весільний вінок - «вінець», закосичений барвінковим листям, різноколірними волічковими пасочками, кульками, («кутасиками»), квітами, («косицями»), блискучим скляним намистом, бісерними різноколірними стрічками, ґерданами та кольоровим пір'ям. До весільного вінця позаду прикріплені різноколірні шовкові та ткані стрічки - «бинди», гарусні та шовкові шнурки, які спускаються вниз по спині.
Весільна парубоцька сорочка з широкими рукавами надягнута навипуск, як і в буковинських хлопців. Довжина випущеної сорочки досягає майже колін. Молодого підперізували широким тканим поясом - крайкою. Поверх сорочки вдягали на тканому пасі висячу ткану торбу, т.зв. «дзьобанку». На ногах - чоботи з високими халявами, зібраними до стопи. Весільний головний убір молодого становить плетений капелюх - бриль, викладений бісерними смугами - ґерданами, волічковими шнурками, волічковими квітами «косицями». Лівий бік прикрашався пишним пучком пір'я.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані фондові зібрання Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.Покутье Городенковское. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных покутян бывшего Городенковского уезда Галиции, теперь Городенковского района Ивано-Франковской областиHorodenka Pokuttia. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newly-weds in the former Hcrodenka Uyezd, Galicia, now Horodenka District, Ivano-Frankivsk Region
Весільне вбрання покутян Коломийщини в цілому складається з елементів традиційного строю гуцулів Прикарпаття, і лише пишний вінкоподібний весільний головний убір молодої, а не «чільце», як у гуцулки, та весільна шапка «кресаня» молодого, а не гуцульська «клепаня», виявляють приналежність молодих до жителів Покуття.
Основним елементом весільного вбрання молодої, як і скрізь на Україні, була додільна сорочка, яку в цих районах дрібно вишивали по низу. На поясі кріпили дві «двоплатові» вузькі доморобного виготовлення ткані в дрібні пасочки запаски. Через бокові просвіти запасок виглядає сорочка з пришитими по низу бокових швів маленькими червоними кульками з ниток - «кутасиками». Поверх передньої запаски молоду пов'язували кількома дарованими їй весільними вовняними квітчастими «терновими» хустками з китицями («тороками»). Плечі молодої покривали поверх кептаря ритуальною весільною мішкоподібною за кроєм плащ-накидкою, т.зв. «гуглею». Поверх неї накидали знов-таки даровані молодій весільні хустки, які утримувались на плечах пов'язаним ритуальним довгим платком - «рантухом». На ноги вдягали плетені з кольорової вовни, переважно червоної, шкарпетки «капчурі», поверх яких взували святочні постоли з гострими піднятими до гори носками і оздоблені тисненим узором. Шию молодої прикрашали силянкою, герданом, «очками», а на груди вішали багато низок шнурків, разків намиста, коралів, та різьблені мідні бляшки, хрести та монети, укріплені на металевих дротиках, т.зв. «згарди». Надзвичайно пишним був весільний головний убір молодої - «косиці». Всі складові елементи весільного вінка мали яскраве оберегове значення: щетина - відвернути лихі сили, вплетений часник та мед, що ним обмащували барвінкове листя, пишне й щасливе майбутнє подружнє життя.
Скромнішим є вбрання молодого. Полотняна сорочка випущена поверх вузьких штанів з червоного битого доморобного сукна. Стан оперізує широкий на п'ять пряжок («чапраг») пояс, шириною від стегон до пахв. Він орнаментований тисненням по шкірі, прикрашений набитими мосяжними ґудзиками, простими та писаними бляшками, звисаючими рекізами та бовтицями. Кептар, ритуальні шкіряні постоли з волоками такі ж самі, як і у молодої. Голову молодого прикрашає повстяний капелюх з широкими загнутими догори крисами, прикрашений вовняними різноколірними шнурками, пір'ям, помпонами.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані фондові зібрання Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.Покутье Коломыйское. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Коло-мыйского уезда Галиции, теперь Коломыйского района Ивано-Фран-ковской областиKolomyia Pokuttia. Turn of the 20th с Wedding dress of the newlyweds in the former Kolomyia Uyezd, Galicia, now Kolomyia District, Ivano-Fran-kivsk Region
Весільне вбрання закарпатських гуцулів складається в основному з елементів, які характерні для одягу всіх локальних груп гуцулів (прикарпатських, буковинських, закарпатських), і лише в характері декоративних оздоб, кольоровій гамі та специфіці головних уборів виявляється його своєрідність, яка дозволяє розглядати цей комплекс як зонально закарпатський варіант гуцульського весільного строю.
Вбрання молодого складається з гуцульської вишитої на комірі, грудях («пазусі») та рукавах шитої тунікоподібної білої полотняної сорочки, випущеної поверх вузьких штанів з доморобного битого сукна темно-вишневого кольору. Вони заправлені в білі плетені з білої вовни та вишиті вгорі шкарпетки - «капчурі». Киптар та сердак такі ж, як і у молодої. Весільний головний убір - «джумері» - своєрідно скроєний з темних смушків, на кінцях оздоблений хвостиками та прикрашений по центру віночком і трьома «сороківцями», як і у молодої.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані фондові зібрання Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини.
Гуцульщина Закарпатская. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Тиходолинского округа Закарпатья, теперь Раховского района Закарпатской областиHutsul area, Transcarpathia. Turn of the 20th с Wedding dress of the newlyweds in the former Tykhodolyn District, Transcarpathia, now Rakhiv District, Transcarpathian Region
Традиційно-побутова культура Українців Міжгірщини Закарпаття хоч і виявляє багато спільних рис з бойками, все ж до цього часу усвідомлюється місцевим населенням окремо від бойків і закріплюється ним у самоназві «русинів-верховинців», яка і винесена нами у назву їхнього весільного вбрання.
Весільна дівоча сорочка русинів-верховинців Міжгірщини на відміну від загально поширеної на Україні додільної складалась з двох частин: верхньої короткої полотняної сорочки «опліччя» та нижньої білої полотняної спідниці, т. зв. «біленника», «білинника». Своєрідним був крій кожної з частин. Опліччя - безуставкова з суцільними рукавами і з розрізом пазухи, не попереду, як це загальноприйнято на Україні, а з боку. Перед сорочки мав дрібне узорне збирання на грудях, в результаті чого утворювалась геометрично-декоративна верхня частина біля шиї - «обшивка». Рукава по низу «на зап'яснику» так само призбирували і декорували обшивкою, а викінчували зубчиками «фодрами». Фартух («запинка») так само, як і билинник, збирали у дрібні складочки («рисували»), обшивали по контуру «плетінкою» - мереживом. Поверх сорочки вдягали коротеньку з сукна розпашну безрукавку «камізолю» із застібкою на середині грудей. На передні поли комізолі нашивали по дві накладні кольорові кишеньки «жебички». Ритуальним елементом весільного вбрання верховинців була «гуня» - плетений з довговорсої вовни прямоспинний верхній одяг з рукавами («гуня пелехата», «гуня коцьовата»). Розплетене волосся молодої покривали білим платом «фустою», «білилом», «ручником», тканим з тонкого відбіленого полотна. Поверх нього покладали весільний барвінковий вінок («вінець»), доповнений кетягами вівса, штучними квітами («косицями») та пір'ям.
Весільна сорочка молодого, що дарувала її молода, була пишно вишита на відкладному комірі, грудях, манжетах. Молода на ліву руку молодого пов'язувала червону вовняну або шовкову стрічку («пантлик»), щоб знешкодити небажані для жонатого чоловіка можливі дівочі приворотні чари. Чоловічі з білого доморобного сукана штани були вузькокроєні. Ритуальний весільний молодого - пелехата гуня та весільний барвінковий вінок - три плетених «вінці», вдягнуті на фетровий капелюх.Закарпатье. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных русинов-верховинцев бывшего Воливского округа Закарпатья, теперь Межгорского района Закарпатской областиTranscarpathia. Turn of the 20th с. Wedding dress of the newlywed Ver-khovyna Ruthenians in the former Volivsky District, Transcarpathia, now Mizhgiria District, Transcarpathian Region
ПІВДЕНЬ УКРАЇНИКінець ХІХ - початок ХХ ст.Весільне вбрання молодих колишнього Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер Білозерського р-ну Херсонської обл.
Комплекс весільного вбрання молодих півдня України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. значною мірою складався з елементів, шитих з купованих тканин. І лише сорочки молодих, весільні рушники, тканні плахта та фартух («запаска») молодої виготовлялись власноручно молодою до весілля.
Своєрідності костюму молодої надає сорочка з кокеткою, пишно розшита рослинним орнаментом та високий весільний «вінець».
Відзнакою молодого є весільний рушник, пов'язаний на руці, та весільні стрічки на грудях і біля коміра сорочки, поверх якої вдягнуто жилет та чорну чумарку. Широкі штани, підперезані тканим червоним поясом, заправлені в чоботи з широкими халявами. На голові в молодого - купований кашкет, який в кінці ХІХ ст. ввійшов у моду в південних та східних областях України.
При реконструкції комплексу, крім польових матеріалів автора, використані колекції Музею антропології та етнографії АН СРСР (м. Ленінград) та Державного музею етнографії народів СРСР (м. Ленінград).Юг Украины. Конец XIX - начало XX в. Свадебный наряд новобрачных бывшего Херсонского уезда Херсонской губернии, теперь Белозерского района Херсонской областейSouthern Ukraine. Turn of the 20th c. Wedding dress of the newlyweds in the former Kherson Uyezd, Kherson Gubernia, now Bilozerka District, Kherson Region
інформація з http://www.para.te.ua/pp/ua_dress.php
Жіночі прикраси.
Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси.
Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов'язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п'ять невеликих з'єднаних між собою монет. У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси - згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, ґердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.
Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські "коштовності" - коралі, бурштин, дукач, сережки тощо - збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.
Сережки - один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов'язано чимало народних повір'їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов'язково мусила зняти С.
Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки - срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п'явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем - вічком), маківки - у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски - бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.
Намисто - найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів - коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів - клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.
На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з "щирого" бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров'я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.
Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих - до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.
Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне - молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або "на музики", всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.
Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX - на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.
Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60-70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.
Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) - шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.
Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) - прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.
Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п'ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.
Дукач (личман) - прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX - на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси - від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.
Д. становлять інтерес як пам'ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.
Згарди - архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.
Рифи (пугвиці) - металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.
Хрестики - культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев'яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.
Джерело інформації: http://etno.us.org.ua/mynuvshyna/r09.html Фото з альбому Оксани Косминої "Українське традиційне жіноче вбрання Київщини: кінець ХІХ - поч. ХХ ст", Київ: Хрещатик, 1994 знайдено на http://vyshyvanka.ucoz.ru/forum/19-180-1 Трішки сканів з книги Оксани Косміної "Українське народне вбрання", „Балтія-друк", 2006; архів тут, повідомлення № 92.
Фото прикрас з Переяславського музею костюму-----------------------------------------------------------------------книжкова полиця
Книга Олени Федорчук розповідає про самобутнє явище української культури.
Рік видання: 2007ISBN: 978-966-395-016-7Формат: 200×260Палітурка: твердаКількість сторінок: 120
Анотація:У книжці досліджено народні прикраси з бісеру XIX-XX ст. - самобутнє явище української культури, на жаль, малознане сьогодні як в Україні, так й у світі. Вперше розглянуто походження та розвиток художніх виробів з бісеру на українських теренах. Описано технологію виготовлення та композиційно-художні особливості традиційних бісерних прикрас українців. Призначено для широкого кола читачів. Світлини, схеми для початківців і аматорів у ремеслі бісероплетіння.
Зміст книги:Сторінками історіїНайдавніші відомості про прикраси зі склаСкляні оздоби давньоруського часуХудожні вироби з бісеру XIV - XIX столітьПрикраси зі скла та бісеру в українському народному вбранніоснови технологіїМатеріялиТехніки виконання накладних оздобТехніка нанизуванняТехніка тканняТехніка вишиванняТипологія прикрасОрнаментика Творів
Уривок тексту:Найпоширенішим типом прикрас є монисто - тобто разок намистин. Іл. 16. Монистом вже у XV - XVI ст., а можливо й раніше, східні слов'яни називали низку будь-яких кораликів [73, 5]. Етимологія цього слова, найімовірніше, пов'язана з давньоіндійським коренем manya, що означає "шия", "потилиця". Зазвичай українки сплітали по декілька разків в одну прикрасу, тому таку оздобу слушно називати "монистами". У свята дівчата полюбляли вдягали по декілька монист із різних матеріялів. Першість тут тримали покутянки, що не знаючи міри, обвішували свою шию та груди кількома десятками найрізноманітніших монист.
Про автора книги:Олена Федорчук -народилася у Львові. 1981 року закінчила відділ художнього ткацтва Львівського училища прикладного мистецтва, а 1990 року - історичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Нині - науковий співробітник Інституту народознавства НАН України, кандидат мистецтвознавства (2004 р.) та член Спілки критиків та істориків мистецтва (2003 р.). Коло наукових зацікавлень: історія та теорія народного мистецтва, зокрема бісерного оздоблення українського народного одягу. Крім теоретичних знань, в авторки величезний довід виготовлення прикрас з бісеру, яким вона щедро ділиться зі своїми читачами.
Книгу "Українські народні прикраси з бісеру" можна придбати через інтернет-крамницю видивництва "Свічадо", що випустило книгу.
Українські пісні-гімни
Перша музична символіка українського народу сягає часів Київської Русі. Тоді її роль виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. З тих часів поширюються пісні релігійного змісту. В них возвеличуються Божа Матір, Господь, святі. До найпоширеніших видів старовинної гімнової пісні належать кантати, що виконуються хором, триголосні псалми, короткі похвальні речі на честь Богородиці та святих.
Перед боєм з монголо-татарською ордою на Калці 1223 р. руські дружинники співали "З нами Бог, розумійте язици". Також як гімн звучала з вуст українських воїнів перед Грюнвальдською битвою 1410 р. бойова пісня "Богородзіна дзевіца", що була у той час спільною для народів Польщі і Литви.
У період козацької історії на перший план виходять пісні-гімни, що прославляють подвиги цієї своєрідної суспільної організації. Особливо популярною була спочатку "Нуко, хлопці, до зброї". Пізніше поширилися такі, як "Пісня про Байду", "Ой, на горі, там женці жнуть", "Засвистали козаченьки", які набули великої популярності.
Коли у 1848 р. у Львові стає до влади Головна Руська Рада, вона приймає за національний гімн вірш отця Івана Гушалевича "Мир вам, браття". На Закарпатті тоді ж Олександром Духновичем був написаний гімн "Я русин єсть і буду".
У другій половині XIX ст., точніше у 1862 р., у Києві з'являється вірш відомого етнографа Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". Він був покладений на музику Михайлом Вербицьким і невдовзі став новим національним гімном. Вперше пісня зазвучала у селі Млині (сьогодні це територія Польщі), де жив автор музики М.Вербицький (молодий священик). Крім того часто виконується також "Боже Великий, єдиний, нам Україну храни" (музика М.Лисенка, слова О.Коптського), "Ой у лузі червона калина" (гімн Українських Січових Стрільців).
http://www.narodnapravda.com.ua/history/4a40112b01...
Протягом XIX - ХХ ст. національним гімном на українських землях вважались також інші пісні. Особливо часто це був "Заповіт" Т. Шевченко, який постійно виконували під час урочистих подій. На галицьких землях XIX ст. широко використовувалася пісня "Мир вам, браття, всі приносимо" (слова І.Гуталевича, музика Д. Січинського), яка була названа головною руською радою як гімн галицьких українців. Згодом цю ж роль виконували твори "Не пора" (слова І.Франка, музика Д. Січинського), "Вічний революціонер" (слова І. Франка, музика М. Лисенко).
На Закарпатті українці широко використовували гімн "Підкарпатські Русіни" (слова О.Духновича).
У ХХ столітті Незалежна Карпатська Україна (березень 1939р.) ухвалила своїм офіційним гімном пісню "Ще не вмерла Україна".
Знаним серед українського населення Галичини та інших регіонів України був церковний гімн "Боже великий єдиний, нам Україну храни" (слова О. Кониського, музика М. Лисенка).
Українська еміграція у США та Канаді як гімн використовувала пісні "За тебе, Україно" (слова В.Щуратого, музика С. Людкевича) та ін.
З кінця 20-х років ХХ ст. гімн "Ще не вмерла України..." став найбільш популярним.
Законодавством незалежної України закріплена музично-поетична емблема держави "Ще не вмерла України".
Соловйова Р.П., Ковальов М.В. СИМВОЛІКА УКРАЇНИ
http://www.donduet.edu.ua/docs/vestnik/2005/Vest_gum_2(26)_2005/vid_ukr/soloveva.doc
А також гімнами були "Реве та стогне Дніпр широкий" та Гімн Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Створення українського гімну „Ще не вмерла Україна" бере початок з осені 1862 року: український етнограф, фольклорист, поет Павло Платонович Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», якому у майбутньому судилося стати національним, а згодом і державним гімном українського народу.
На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» - польский гімн «Jeszcze Polska nie zginęła». На той час він був дуже популярним серед народів що боролися за незалежність.
Перша публікація вірша П. Чубинського мала місце у львівському журналі «Мета», 1863, № 4.
Отримавши поширення на Західній Україні, патріотичний вірш не пройшов повз увагу й релігійних діячів того часу. Один з них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше надрукований у 1863, а з нотами - 1865 вперше почав використовуватись як державний гімн у 1917 році.
У 1917-1920 «Ще не вмерла Україна» використовувся як державний гімн, проте законодавче не був затверджений. В цей же час використовувалися й інші гімни.
Коли у Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни у його складі, «Ще не вмерла Україна» була відкинута. Павло Тичина написав вірш «Живи, Україно, прекрасна і сильна», який і став державним гімном Української РСР в період з 1949 до 1991. Композитор Антон Лебединець створив музику для нього. Але цей гімн так ніколи і не знайшов популярності. Майже на всіх офіційних зборах лунав гімн СРСР а не Української РСР.
15 січня 1992 музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України, що знайшло своє відображання у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», запропонований президентом Леонідом Кучмою. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.
--------------------------------------------------------------
Первісний текст Чубинського
Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля!
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І - покажем, що ми, браття, козацького роду!
Гей-гей, браття милі,
Нумо братися за діло,
Гей, гей, пора встати,
Пора волю добувати!
Ой, Богдане, Богдане, славний наш гетьмане,
Нащо оддав Україну ворогам поганим?!
Щоб вернути її честь, ляжем головами,
Наречемось України славними синами.
Спогадаймо тяжкий час, лихую годину,
тих, що вміли умирати за нашу Вкраїну,
Спогадаймо славну смерть лицарства-козацтва!
Щоб не стратить марно нам свого юнацтва!
Інформація з Вікіпедії
------------------
повні слова вірша "Ще не вмерла Україна":
Ще не вмерла в Україні ні слава, ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Пр-в:
і покажем, що ми, браття, козацького роду!
Гей! Гей, Браття наші милі!
Нумо братися до діла!
Гей! Гей! пора вставать!
Пора волю здобувать!
Встанем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону!
В ріднім краю панувати не дамо нікому!
Чорне море посміхнеться, дід Дніпро зрадіє!
Ще на нашій Україні доленька наспіє!
Ой, Богдане ж, ти Богдане! Великий гетьмане!
Нащо оддав Україну ворогам поганим?
Щоб їй волю повернути ляжем головами!
України наречемся справжніми синами!
Всі згадаймо тяжкий час той, страшную годину,
Й тих, що вміли помирати за нашу Вкраїну!
Пам'ятаймо усі смерть ще лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марно нам свойого юнацтва!
А завзяття й праця щира свого ще докаже!
Вірте, браття, на Вкраїні піснь дзвінка розляже!
За Карпати відіб'ється, згомонить степами.
України слава стане поміж ворогами!
http://svitua.mylivepage.com/blog/361/116
Текст репринтного відтворення першої публікації вірша П. Чубинського з львівського журналу «Мета», 1863, N 4, с. 271-272, що є літературною канонічною пам'яткою, яка лягла в основу пізніших модифікацій тексту.
Ще не вмерла Україна.
Ще не вмерла Україна,
И слава, и воля!
Ще намъ, браття-молодці,
Усміхнетця доля!
Згинуть наші вороги,
Якъ роса на сонці;
Запануємъ, браття, й ми
У своій сторонці.
Душу, тіло ми положим
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Наливайко, Залізнякъ
И Тарасі Трясило
Кличуть насъ изъ-за могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смертъ
Лицарства-козацтва,
Щобъ не втратить марне намъ
Своего юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний нашъ гетьмане!
На-що віддавъ Україну
Москалямъ поганимъ?!
Щобъ вернути іі честь,
Ляжемъ головами,
Назовемся Украіни
Вірними синами!
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
По-заду зістались.
Поєднаймось разомъ всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
Душу тіло и д.
-------------------------------------
1917 році "Ще не вмерла Україна" стала державним гімном (проте текст не був затверджений офіційно, тому існувало декілька версій).
Державний Гімн України до 2003 р. (до закону України «Про Державний Гімн України» 6 березня 2003 року)
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу,
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
України слава стане поміж ворогами.
слова - П. Чубинський (виправлені Вербицьким)
музика - М.Вербицький
http://narodna.pravda.com.ua/nation/497f725278ecf/
------------------------------
Інша редакція Державного Гімну України до 2003 р.
"Ще не вмерла Україна"
Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Приспів:
І покажем, що ми, браття, козацького роду».
Станем, браття всі за волю, від Сяну до Дону
В ріднім краї панувати не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє
Ще на нашій Україні доленька наспіє
А завзяття, праця щира свого ще докаже
Ще на нашій Україні піснь гучна розляже
За Карпати відіб'ється, згомонить степами
Україні слава стане поміж народами
----------------
З А К О Н У К Р А Ї Н И Про Державний Гімн України
( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 24, ст.163 )
Стаття 1. Державним Гімном України є національний гімн на музику М.Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:
"Ще не вмерла України і слава, і воля,
І покажем, що ми, браття, козацького роду".
Стаття 2. Встановити, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України.
Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.
Стаття 3. Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Стаття 4. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
Президент України Л.КУЧМА
м. Київ, 6 березня 2003 року
N 602-IV
Ауідо у форматі mp3 (500 КВ): http://www.kmu.gov.ua/document/34541/ukraine.mp3
Аудіо - http://yaukrainec.com/?p=3
-----------------------------
Акорди:
C G E7 Am E Am G
Ще не вмерла Україна, і слава, і во- ля,
C G E Am E Am
E Am E Am G C
E Am E Am E Am
C G E Am G C
Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
-----
Табулатура:
C G E7 Am E
-0-0-0---0-1-3-1-0------0---0-------------
-1-----3----(3)----3--1---0---------0-1-3-
-0-----------0--------2---1---2-1-2-------
-2-----------0----------------------------
(3)---------(2)-------0---2---0---------0-
------------(3)---------------------------
C G E7 Am E Am
-0-0-0---0-1-3-1-0--------0---------------
-1-----3----(3)----3--1-------------------
-0-----------0----------0---1--2--2-------
(3)---------(2)-------0---2----0--0-------
-----0-----------------------3-3-1-0-0----
-0-0---3-1-0-1-0-1---0-0-1-1-3-----1-1----
-1-----------2-----2-1---2---0-----0-0----
-2-----------2-------2---2---0-----2-2----
-2-----------0-------2---0---2-----3-3----
-----------------------------3------------
-----0---------------------0-0-0---------
-0-0---3-1-0-1-0-1---0-0-1---0---1-1-----
-1-----------2-----2-1---2---1---2-2-----
-2-----------2-------2---2---2---2-2-----
-2-----------0-------2---0---2---0-0-----
-----------------------------------------
Cadd9 C G Am G C
-3-----2-3-0-3---3-1-0---------3-1-0-------0-1-
-1---1-------3-3-------3-1-1-3-----1-3-1-3-----
-0-0---------------------2---------------------
-----------------------------------------------
-3-----------------------0-0-------3-----------
-------------3-3-------------3-----------------
Cadd9 C G Am E Am(5)
-3-----2-3-0-3---3-1-0-----0---0---5---5-------
-1---1-------3-3-------3-1---0-----5---5-------
-0-0---------------------2---------5---5-------
-----------------------------------7---7-------
-3-----------------------0---2-----7---7-------
-------------3-3-----------0-------5---5-------
Гімн „Ще не вмерла Україна" як символ української нації
- створений 1862 р. поетом, етнографом і фольклористом, уродженцем Східної України П.Чубинським та покладений невдовзі на музику активним діячем культурного життя у Західній Україні композитором М.Вербицьким національно-патріотичний гімн "Ще не вмерла Україна".
У царській Росії патріотична пісня "Ще не вмерла Україна" була забороненою.
Після Лютневої революції 1917 р. гімн "Ще не вмерла Україна" став майже обов'язковим атрибутом усіх маніфестацій, де висувались українські національні вимоги. Слова і музика пісні стали широковідомими, здобувши значну популярність і в Києві, і у Львові. З постанням Української Народної Республіки ця патріотична пісня виконувала функцію державного гімну: супроводжувала ті чи інші урочисті заходи, лунала під час офіційних зустрічей іноземних делегацій та в республіканських військах.
За часи молодої радянської України хлібороби-патріоти протистояли владі (гімн якої був „Інтернаціонал") зі співами гімну "Ще не вмерла Україна".
Напередодні та з початком Другої світової війни гімн "Ще не вмерла Україна" знову вийшов на політичну арену як символічне уособлення української держави: 15 березня 1939 р. уперше в історії його офіційно було затверджено як державний гімн в новоутвореній Карпатській Україні, а 30 червня 1941 р. патріотична пісня пролунала у Львові, де українські націоналісти, скориставшись німецьким наступом, проголосили Акт про відновлення Української держави.
За сталінського режиму 3 лютого 1944 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ "Про державні гімни радянських республік". З огляду на всеосяжний політико-ідеологічний контроль процесу гімнотворення, авторами слів Державного гімну УРСР стали відомі українські поети П.Тичина і М.Бажан, а музики - авторський колектив під керівництвом композитора А.Лебеденця. Але гімн УРСР так ніколи і не склав більш-менш пристойної конкуренції національному гімну "Ще не вмерла Україна".
Людмила ГРИНЕВИЧ, кандидат історичних наук
Владислав ГРИНЕВИЧ, кандидат історичних наук
"Дзеркало тижня" № 12 (437) , 29 Березня - 4 Квiтня 2003 року
http://mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/publish/artic...
imagens tiradas da netPostado por Kalena - Artes do sul trazidas pelos europeus
imagens da netPostado por Kalena - Artes do sul trazidas pelos europeus
Irena Olana Rozyckia Kmetyk , designer de bordadosUcraniano Designs Boykohttp://solo7.abac.com/lubakmetyk/Postado por Suzete Reksidler Kravetz Ucraniano Designs BoykoDesign : Irena Olana Rozyckia Kmetyk http://solo7.abac.com/lubakmetyk/ Postado por Suzete Reksidler Kravetz
pimousse124.free.fr/Ukraine/Histoire/Costumes...Postado por Kalena - Artes do sul trazidas pelos europeus
Região de HutsulRegião de KievRegião de HutsulEncyclopedia of Ukraine, Volume I, page 760, and Ukrainian Folk Costumeimagem em: pages.prodigy.net/l.hodges/examples.htmimagens tiradas da net Postado por Kalena - Artes do sul trazidas pelos europeus
imagens da net Postado por Suzete Reksidler Kravetz
YOUPKA SERDAKSVITA PLAHKTAOTCHIPOKNAMITKAKOUNTOUCHKRAYKAKEREYAKAPOTAZAPASKAjoupanGOUNYApimousse124.free.fr/Ukraine/Histoire/Costumes...Postado por Kalena - Artes do sul trazidas pelos europeus
Ao longo dos séculos, o povo ucraniano criou uma cultura distinta, que reflecte a sua vida multifacetada. Um dos seus tesouros mais valiosos é a arte de dança. Os melhores exemplos de arte popular de dança foram preservados e chegaram até hoje. Entre as danças, que permanecem agora estão: hopak, kazachki, huculka, kolomyiky, khorovod, polca e também número de danças temáticas - "koval","grechka","arkan" e muito mais.A dança folclórica ucraniana tem três géneros principais: khorovodes, domésticas e temáticas. Dança ucraniana tem um lugar de destaque entre as realizações culturais do povo. A grande popularidade da dança ucraniana no nosso país e no exterior é devido a uma riqueza inesgotável de temas e assuntos, a sinceridade, ao entusiasmo alegre e humor. Nas imagens de dança revelou o carácter nacional do povo, reflectidas nos fenómenos tirados directamente da sua vida e do trabalho, natureza mãe, etc. Disponibilidade de recursos internos e arroz brilhante, combinada com uma técnica magistral, dá cores originais a dança ucraniana. Dança é uma arte que existe no tempo e no espaço. Ela vive no momento da execução. Sem execução pode ser imaginada somente por provas. Durante a longa história do povo a dança mudou e enriqueceu. Nela encontraram o seu reflexo heroísmo da luta, a alegria de trabalhar, jogar, melodias líricas associadas com épocas diferentes .A imagem coreográfica de khorovod está condicionada com texto. Muitas vezes a imagem de khorovod está sujeita com forma narrativa do texto: se o sentido do texto é revelado no diálogo, os artistas estão divididos em dois grupos ou um deles separa-se como solista e vai para o centro de circulo. Quando o conteúdo do texto é revelado sob a forma de história costume, os participantes de dança de khorovod não fazem qualquer divisão em grupos. Usando movimentos e gestos revela-se o conteúdo. As melodias de khorovodes são geralmente profundas, significativas e emocionalmente expressivas. No entanto, elas são muito simples e portanto fáceis na interpretação.As danças domésticas têm o seu origem de danças de khorovod. Este género é o mais antigo e está na base da dança folclórica ucraniana. Nelas reflectem-se os traços significativos de carácter ucraniano: amor à liberdade, heroísmo, perseverança, criatividade, inteligência, alegria etc. Essas danças são acompanhadas pelas melodias, são muito diferentes em carácter, ideológica e de conteúdo emocional. Danças domésticas é uma parte integral da vida diária.------------------статті українською мовою - http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=476------------------
Лексикон українського народносценічного танцю. Назви та уніфікація рухів
Пам'ятки старовини, даючи нам змогу відтворити у загальних рисах технологію виконання тих чи інших па, зовсім не мають уявлення про їхні назви. Проте, у пам'яті народній вони збереглися, і в цьому й полягає сила живої традиції.
Присід, гайдук, плазунець (потому трансформований у повзунець), плескачі, дрібушечки, вихилясники, млинок, гарбуз, шпак, сверделок, плетінка, доріжка, півторак, тропак, яструб та деякі інші образні назви рухів були створені в процесі розвитку хореографії і стали, так би мовити, насиченими.
У художній практиці при постановці записаного танцю (чи фіксації) або при фіксації танцювального твору великого вчення набуває хореографічна термінологія.
Перший крок щодо узагальнення та уніфікації рухів зробив В.Верховинець, який у передмові до "Теорії українського народного танка" зауважив: "Одну дуже важну прогалину в цій праці довелося поки що мені самому поповнити, а саме: надати майже всім па назви, щоб можна було скоріше і легше їх запам'ятовувати і відчувати. Крім назв доріжка, присіди, навприсядки, вихиляси, бач, як заплів, от завернув, от загріба, плазунець, не довелося мені чути інших назв поодиноких рухів".
В.Верховинець уперше дав назви майже 30 па українського танцю. Деякі з них, а саме: тинок, вибиванець, доріжка, кружальце, плетінка (від "бач, як заплів"), присядка з ударом по халявах - стали загальновживаними, а деякі не утримались в обігу й дістали нові назви: зальотне перетворилось у простий хід, похід танковий складений - у потрійний крок і т.ін.
Рухи у процесі їх створення, звичайно, одержують певні назви (за винятком традиційних, про які йшлося вище), та, на жаль, не завжди ці назви набувають поширення, можливо, тому що не одразу були зафіксовані, скажімо, в якомусь друкованому виданні, де був би описаний названий рух. Відтак, усе це веде до певної термінологічної плутанини, яка, безумовно, не сприяє розвиткові науки й ускладнює практичну роботу балетмейстерів. Наведемо кілька прикладів. В українській та російській хореографіях існує тотожне за структурою віртуозне па, що називають одні бочонком, інші кубариком, колобком. Перший термін найбільш вживаний серед танцюристів. Проте другий варіант - кубарик - також досить поширений. Третій взірець -; колобок - маємо в роботі "Українські народні танці", що вийшла друком ще 1962 року. Ось до чого призводить термінологічна; неузгодженість. Однак, який же з варіантів найближче передає суть руху?
Бочівочка (бочка, бочонок), яка котиться по колу - найбільш вдалий відповідник. Саме ним і користується більшість фахівців, бо російське колобок (укр. - буханець) та кубарик (укр. - дзиґа) не відповідають ні побудові, ні технології виконання руху.
Розглянемо звичайний потрійний крок. У Росії він побутував як "трехшаг", потому його почали записувати які "перемінний шаг". Вперше українською мовою він був зафіксований В/Верховинцем як "похід танцювальний складаний". Назва не утрималась в практичному обігу, і рух знову зробився перемінним, або змінним кроком (від рос. "переменный шаг"), (деякі практики та записувачі називають його потрійним оком (від рос. "трехшаг"). Вважаємо, що ос ранній варіант зви найбільш відповідає морфологічній структурі руху, кільки конструкція па полягає саме в трьох різновидах кроків. |о ж до назви "перемінний крок", то будь - який рух, врешті -решт, перемінний, бо кожного разу починається то з однієї, то з іншої ноги.
Тинок, хоч і тотожний за структурою до різновидів адебасків, які зустрічаємо в танцях багатьох народів, та манерою виконання відрізняється від них, тому недоцільно у описах українських народно сценічних танців вживати назву радебаск". Наведені міркування тією ж мірою стосуються доріжки, поза як українська доріжка зовсім не тотожна російському "припаданню ".
Крім перелічених випадків, трапляється, що навіть однакові за структурною будовою українські рухи мають різні назви, наприклад, вихилясник, він же колупалочка. Влучне українське слово "вихилясники", задирикувате, з певною емоційністю, вочевидь, лягло в основу назви "вихилясник". У цьому терміні уже вдало передано манеру виконання руху.
Попри все можна твердити, що сьогодні українська хореографічна термінологія більш - менш окреслилась, уставилась. Як створюються назви па?
Найчастіше назва руху відтворює конкретне уявлення про його загальний характер. Більшість з них походить від ідентичного побутового руху: бігунець - від дієслова бігти, скакунець - від скакати, човганець - від човгати, вибиванець - від вибивати, припадання - від припасти, упадання - від упадати на ну ногу, присядка - від присідання, плескач - від плескання в долоні, кружальце - від крутитися, переступання - від переступати, дрібушечка - від дріботіти і т.ін.
У деяких назвах зазначено манеру та технологію виконання руху: хід з вивертом ноги, стрибки через пояс, легкій біг, біг з підскоком, повзунець на обох ногах водночас, полька - трясучка, повзунець з опорою на чоло, крутка з переступанням з ноги на ногу, гойдалка, крок на каблук.
Назви рухів вказують і на схожість з певними предметами: присядка - ножиці, мітелочка, млинок, бочівочка, веретено, гарбуз, кільце, свердло, або на образноузагальнену подібність, танцювального па до положення птаха, тварини: яструб, зайчик, щупак, півник.
Деякі: назв, запозичені з класичного танцю, міцно увійшли в українську танцювальну лексику.
Поштовхом до створення назви можуть бути, наприклад, рухи, характерні для певного танцю: основний хід танців І "Повзунець", "Березнянка", "Дуботанець", "Кривуляк", "Карічка", "Голубка", "Тропотянка", "Чинадійка", ходи з "Буковинського парубочого", "Раковецького крученого" та ін. У зв'язку з інтенсивнім розвитком народної хореографії деякі місцеві, діалектні назви стали загальновживаними: півторак, гайдук - круч, поліський ключ.
Значна частина рухів українського танцю полісемічна і зустрічається переважно у певних сполученнях елементів двох і більше па. Візьмімо звичайний вихилясник, що колись виконувався в одному чи двох варіантах, отже, потреби в ускладненні назви не було. З розвитком хореографічної культури з'явився десяток рухів, основою яким слугував вихилясник: вихилясник з угинанням, притулом, у повороті та багато інших. Усі вони, крім свого основного визначення (вихилясник), мають ще й додаткові (з угинанням, з притулом, у повороті). Саме в доповнення, в уточнення вкладається важливий нюанс, що дає конкретне уявлення про об'єднання в одному па елементів різних рухів, і в такий спосіб визначається характер структурної І побудови складного лексичного новоутворення: тинок у повороті, вірьовочка з винесенням ноги на каблук, подвійна вірьовочка і т.ін.
Список назв можна значно продовжити. Дуже прикро, що у хореографічній літературі ще зустрічаються такі назви, як ключ №2, або навіть рух №1, рух №2 тощо. У практичній роботі балетмейстера ці штучні назви тільки ускладнюють роботу. Що й казати, образна назва руху, котра надає йому відповідної чіткості, експресії, визначає звукову організацію, характер, технологію виконання тощо, набагато полегшує справу розшифрування записаних рухів, себто допомагає у праці як хореографам, так і виконавцям.
Класифікація рухів
Питання класифікації має велике значення для подальшого витку не тільки лексики, а й народносценічної хореографії у цілому.
Збирач та дослідник української народної музики і хореографії В.Верховинець уже в першій своїй праці (1919), присвяченій українському танцю, розділив записані ним рухи та присіди. В "Основах характерного танцю" (1939) пухова, Ширяєва, Бочарова також записані рухи українського танцю, які використовуються в практиці балетного театру. У подальшому цьому питанню приділено увагу в Т.Ткаченко "Народний танець" (1954). Українським танцям відведено порівняно небагато місця (у книзі наведено риси двох танців та 27 рухів українського танцю), де є лексичний матеріал. першій роботі "Українські танці на клубній сцені" (1960) автор пропонованого підручника навів записи чотирьох танцювальних композицій і поділив рухи до них (понад 70) на 7 вступів залежно від складності їх виконання.
"Українські народні танці" (упорядкування, вступна стаття (примітки А.Гуменюка, 1969) - цікава та вельми корисна праця стає своїм фактичним матеріалом. У першому виданні родилися записи 78, а в другому 140 народних та народносценічних танців. У книзі ґрунтовно проаналізовано лі терміни. Докладно описані позиції та положення ніг, рук, голови у танці, притаманні всім локальним районам країни (ми наводимо їх з доповненнями у підручнику в іншому художньо-стильовому оформленні).
Українська хореографічна лексика поділена на 11 груп, написано понад 160 рухів; автори цього розділу у другому виданні А.Лукін та А.Гуменюк). Проте, як і в першому виданні, автори не розв'язали остаточно питання класифікації рухів згідно з їх морфологічною структурою, видовими ознаками, виконанням. Це призвело до об'єднання в групи однорідних за будовою па і тим самим ускладнило питання аналізу їхньої побудови, еволюційного розвитку, визначення зв'язків із спорідненими рухами і т.ін.
На наш погляд, взірцем наукового підходу може бути класифікація, зроблена педагогом - новатором в галузі класичного танцю А.Вагановою. Музикознавець В.Богдане Березовськтий, детально аналізуючи принципи класифікації А.Ваганової, писав: "Форми класичного танцю поєднані видовими ознаками. По розділах розподілені й деталі розглянуті батмани, кругообертання ніг, рухи рук, зв'язуючи та допоміжні рухи, стрибки, танці на пальцях, інші види поворотів". І далі: " .суворе дотримання індуктивної методу, переходів від простого до більш складного, від часткового до узагальненого, від узагальненого меншого діапазону до більш широких - такий, за Вага новою, принцип поступального розвитку художньої свідомості й танцювальної техніки учня".
Використовуючи досягнення педагогічної системи А.Ваганової, а також враховуючи особливості структурної будови українського па, специфіку його виконання, автор даного дослідження у своїх подальших роботах розробляє класифікації розподіляючи рухи на 15 груп. Якщо, скажімо, в "Українських народних танцях" до групи присядок входять присядки, присядки - розтяжки, присядки - розніжки, закладки, повзунці, підсічки, вже в книзі К.Василенка "Золоті зерна" вони розподілені такими групами: присядки, присядки - розтяжки, присядки розніжки, повзунці, закладки, револьтати, млинки, віртуоз рухи. Варто зауважити, що в цій праці закладки, револьтати млинки також об'єднані в одну групу. Проводячи подальше дослідження в галузі української лексики, ми дійшли висновку,] що необхідно виділити їх в окремі групи.
Уже під час опрацювання записів рухів було виявлено, що поруч з полісемічністю па виступає ще одна його характери ознака - порівняльність. Так, скажімо, технологія виконанні великого тинка зовсім відмінна від малого та середнього. Отже, і паралельному зіставленні відчувається і порівняння , і разом з тим контраст. Полісемічність та порівняльність рухів ведуть до; закону ряду (в хореографії - це група рухів), його і (підгрупи). Група і підгрупа мають опорний рух, на основі, будуються споріднені па, що, як правило, одержують відносно до опорного руху. Завдяки такій закономірності окремо були виділені танцювальні поклони, виробничі ознаки.
Рухи, які входять до української національної хореографії, свого часу були запозичені з лексики інших народів, на йому грунті якоюсь мірою переінтоновані, одержали своє місце відповідних групах.
Запропонований принцип набуває першорядності у визначенні нових лексикоутворень. У складному лексикоутворюванні на першому місці повинна завжди стояти назва такого руху, структурне ядро якого є фундаментом складного руху; саме йому надається перевага: присядка з плескачем у решето, присядка з вихилясником. Якщо рухові дається чітка, влучна назва, то його можна віднести до тієї чи іншої ланки, а отже, і точно класифікувати.
Ось чому разом з основними назвами загальновживаних рухів - тинок, бігунець, вихилясник, присядка, повзунець тощо важливого значення набувають описові назви: біг з винесенням .на каблук, комбінований повзунець з опорою на обидві ноги, повзунець з поворотом, зворотний млинок, повзунець з опорою на одну руку і плескачем у долоні, присядка з винесенням на каблук.
Ці назви існують і існуватимуть, доки рухи не одержать точнішої назви.
При точній класифікації рухів внутрішня структура, а нерідко й загальна форма руху, що входить до певної групи чи підгрупи, підпорядковується основному па цієї групи, підгрупи як часткове загальному.
Запропонований нами принцип визначення рухів, їхня класифікація, робота над фіксацією повністю себе виправдали, бо підійшли до теорії та практики сучасного українського хореографічного мистецтва.
Теоретичні дослідження лексики, вивчення закономірностей розвитку, практичний творчий досвід дає нам змогу українську народно сценічну танцювальну лексику поділити на 21 групу з відповідними підгрупами.
У підручнику перелічуємо групи та відповідні підгрупи без опису технології виконання рухів. Для того, хто хоче більш досконало вивчити лексику українського танцю, рекомендуємо "Лексику українського народно - сценічного танцю" К.Василенка (І витання - К., 1971; II видання - К., 1990; Ш видання- К, 1996.), Якщо у першому виданні зафіксовано 609 рухів.
Отже, класифікація:
Перша група. Танцювальні кроки.
Перша підгрупа - танцювальні кроки з носка.
Друга підгрупа - танцювальні кроки з каблука на всю стопу.
Третя підгрупа - ковзні кроки.
Четверта підгрупа - кроки з підстрибуванням, підскоками.
П'ята підгрупа - переступання.
Друга група. Танцювальні біги» бігунці.
Третя група. Тинки.
Перша підгрупа - тинки малі та середні.
Друга підгрупа - тинки великі.
Четверта група. Доріжки, упадання.
П'ята група. Вихилясники та інші споріднені рухи.
Шоста група. Вірьовочка.
Сьома група. Дрібушечки.
Восьма група. Притупи, вибиванці та підкуйки.
Дев'ята група. Плескачики.
Перша підгрупа - плескачики з решетом.
Десята група. Присядки.
Перша підгрупа - прості присядки.
Друга підгрупа - комбіновані присядки.
Третя підгрупа-присядки-розтяжки.
Четверта підгрупа - присядки - розніжки.
Одинадцята група. Присядки - закладки.
Перша підгрупа - звичайні присядки - закладки.
Друга підгрупа - присядки - закладки - повороті.
Дванадцята група. Повзунці.
Перша підгрупа - звичайні повзунці та повзунці на каблуках.
Друга підгрупа - комбіновані повзунці.
Тринадцята група. Револьтати.
Чотирнадцята група. Млинки.
П'ятнадцята група. Підсічкн.
Шістнадцята група. Оберти.
Перша підгрупа - оберти партерні на місці.
Друга підгрупа - оберти партерні з просуванням.
Третя підгрупа - оберти партерні парні на місці.
Четверта підгрупа - оберти партерні парні з просуванням.
Сімнадцята група. Голубці.
Перша підгрупа - підбивки.
Друга підгрупа - кабріолі.
Вісімнадцята група. Стрибки.
Перша підгрупа - стрибки, скоки, перескоки.
Друга підгрупа - стрибки з просуванням.
Третя підгрупа - стрибки - оберти на місці.
Четверта підгрупа - стрибки оберти з просуванням.
Дев'ятнадцята група. Рухи, що виконуються кількома виконавцями.
Двадцята група. Імітація трудових процесів.
Двадцять перша група. Танцювальні поклони та запрошення(реферат знайдено в Інтернеті)
Народний одяг Наддніпрянської України (ХІХ ст.)
Дівчина. Чернігівська губернія (1893)Житомирський міщанин у бурці (1845)Чоловіки. Київська губернія (1845)Жінки. Київська губернія (1843)Чоловіки. Київська губернія (1845)Сім'я. Київська губернія (1844)Жінка. Київська губернія, с. Куренівка (1845)Чоловіки. Київська губернія (1845)Наречена. Київська губернія (1847)Дівчина-киянка (1843)Жінки. Київська губерніяЧоловіки. Чернігівська губернія, хутір Калятинський (1844)Чоловіки. Київська губернія (1843)Полтавська губерніяЧоловік-українець
Зображення взяті з веб-сайту Нью-Йоркської цифрової бібліотеки, розміщено в http://joanerges.livejournal.com/638225.html------------------------------------------Галицькі та закарпатські гуцули на старих фотографіях і листівках
Гуцульська пара. Фото 1930-х (?) рр. Гуцули. Малюнок 1863 р. Гуцули. Малюнок 1872 р. Гуцули та їх будинки. Малюнок 1872 р. Гуцул. Листівка 1916 р. Класичне фото старої гуцулки з люлькою Вінчання Гуцульська пара. Закарпаття, чехословацька листівка 1920-х рр. Верховинський вівчар. Закарпаття, чехословацька листівка 1920-х рр. Дівчина. Галичина, листівка 1920-х (?) рр. Дівчина. Галичина, листівка 1920-х (?) рр. Дудар. Галичина, фото 1930-х (?) рр. Гуцули дмуть в трембіти. Галичина, 1930 р. Закарпатський гуцул. Чехословацька листівка 1930-х рр. Закарпатський гуцул. Чехословацька листівка 1930-х рр. Закарпатський гуцул. Чехословацька листівка 1930-х рр. Дівчина. Фото 1930-х (?) рр. Гуцульське весілля. Галичина, 1930-ті (?) рр. зібрано на http://joanerges.livejournal.com/599368.html------------------Народний одяг закарпатських українців (1920-ті рр.)
Гуцулки з Ясині Дівчина з торбою-бесагою з с. Черна, селянка з того ж селаДівчата у вінцях з с. ВниговоДівчата у вінцях з с. КолочаваЗаміжні селянки з с. КолочаваЗамужня селянка з Волового (зараз - селище Міжгір'я)Селянин з с. ЧернаЖінка з дитиною з с. Іза Замужня селянка з с. Іза у святковому одязіДівчата з с. КошелевоЛіворуч - головний убір нареченої (с. Іза), праворуч - дівоча зачіска (с. Кошелево)Наречена у святковому одязі (с. Іза)Дівчата з с. Нижнє СелищеЖіноча сорочка (с. Кобилецька Поляна)Жіноча сорочка (с. Порошково)Жіноча сорочка (с. Буштино)
Джерело: Маковский С.К. Народное искусство Подкарпатской Руси. - Прага: Пламя, 1925. - 160 с.з http://joanerges.livejournal.com/596971.html
Свято Христового Різдва належить до найбільших християнських свят, які Церква відзначає особливо урочисто. Кульмінацією святкового приготування є надвечір’я Різдва – день чування, молитви й посту. Святвечір має не тільки глибокі змістом церковні відправи, але передусім він багатий у нашому народі на cповнені символіки обряди і звичаї, деякі з яких сягають ще дохристиянських часів, розповідає Юлія КОЦАН. «Час нашого спасення вже настав. Готуйся, вертепе, бо Діва надходить, щоб родити» (Стихира вечірні надвечір’я) Історія святкування надвечір’я перед празником Христового Різдва сягає перших віків християнства. Надвечірня празника Різдва має окрему богослужбу, що зветься Великі, або Царські часи, які уклав Єрусалимський Патріарх Софроній, де в псалмах та читаннях пророків зі Старого Завіту зібрано основні пророцтва відносно обіцяного Месії. Зі святого Євангелія читають події, пов’язані з Христовим Різдвом, а стихири оспівують воплочення Божого Сина, місце й обставини Різдва. Під час відправи Царських часів святе Євангеліє лежить на тетраподі як символ Христа, що вже прийшов і голосить нам Божу науку. Походження назви Царські часи пояснюється тим, що колись у Візантії на цій відправі завжди були присутні цісарі зі своїм двором. При кінці служби в їхню честь співали окремо многолітню. День надвечір’я завершує Пилипівський піст перед Різдвом, тому цього дня є строгий піст.
Колись, ще в дохристиянські часи, наші прадіди в той час мали свято «Корочуна» — день привітання сонця. «Свято „Корочуна”, — каже проф. С. Килимник, слова якого наводить у своїй книзі „Пізнай свій обряд” о. Юліян Катрій, — цілком хліборобське, було натхнення людини надією і вірою у щасливий рік урожаю, приплоду худоби, здоров’я, добробуту та радісного життя». Наші пращури вірили, що у грудневі й січневі дні народжується чудодійна сила, що переливається у душі людей, у землю, у воду, у рослини і тварини, тому так чекали та радісно відзначали це свято. Християнство наповнило давні традиції новим змістом, християнськими ідеалами, ідеями правди, любові, всепрощення Слова, щедрості, удосконалення.
Приготування до Святвечора
„До Різдва в Україні готувалися ще з літа. Під час жнив перший, а в деяких місцевостях – останній сніп збіжжя (жита або пшениці) залишали необмолоченим. До нього додавали також по кілька стеблин з інших злаків і перев’язували одним двома, а інколи трьома перевеслами. Цей сніп вносили до хати в навечірня Різдва Христового. Називали його по-різному: «дідух», «дід», «коляда» на Волині, «кріль» (король) на Холмщині, «зажин» на Чернігівщині, «баба» в Чорткові на Тернопільщині”, — розповідають у книзі „Обряди і страви Святого Вечора” Ольга Вербенець і Віра Манько *. В деяких місцевостях «бабою» називали сіно, яке також вносилося до хати.
Приготування до Різдва охоплювало всі сторони життя української родини. Готувалося доволі їжі, варився мед, виготовлялися різні наливки, вишняки, сливняки, тощо. Господиня купувала нові горщики, ложки, миски, дбала про нове вбрання для дітей і дорослих.
Традиційні в наш час ялинки в хатах українців з’явилися переважно аж у першій половині ХХ ст. Спочатку їх підвішували до сволока і лише згодом почали ставити на підлогу. Прикрашали ялинку свічечками, горішками, яблучками, медівниками або домашніми тістечками. Звичай прикрашати різдвяну ялинку поширився з Німеччини. Легенда свідчить, що традицію прикрашати дерева на честь Різдва запровадив відомий богослов-реформатор Мартін Лютер (1483-1546). У 1500 році, напередодні Різдва, він, гуляючи лісом, побачив декілька ялинок, покритих снігом. Вони яскраво виблискували в місячному сяйві і вразили Лютера своєю красою. Повернувшись додому, він поставив маленьку ялинку посеред кімнати, прикрасив її свічками і запалив їх.
На Лемківщині і в деяких районах Львівщини виготовляли так званих «павуків», що символізують павутиння, яке, за легендою, врятувало Христову родину від Іродових воїнів. Виготовляли павуків із соломи або із тонких дерев’яних прутиків чи з дроту, а у місцях з’єднання чіпляли квіти, свічечки або скляні ялинкові прикраси.
До свята мав бути наведений порядок і на подвір’ї, і в господі. Всі знаряддя повинні бути на своєму місці. Все, що було позичене, потрібно було повернути додому, але також і самому повернути позичене. До свят, за традицією, мали бути полагодженні і вози, і сани.
Страви, приготовані на Вечерю
Для святкування Святвечора та Різдва випікали багато різновидів хліба, який мав різні назви (корун, крачун, крайчун, керечун, книш, калач, струцля і просто хліб) та форми, залежно від місцевості, і випікався з різного борошна, міг бути прісним або скоромним (його під час вечері не споживали, а просто клали на столі). Різдвяний хліб був символом новонародженого Ісуса, і в деяких місцевостях до нього додавали трішки свяченої води. Обов’язковим на святковому столі мав бути „книш” – кругла паляниця з малесеньким хлібенятком зверху – для душ померлих. Подекуди перед випіканням цей хліб позначали голівкою маку або відтиском склянки зі змоченими в олії краями. Книші символізують єдність поколінь роду і заступництво-опіку предків.
На Лемківщині й у Галичині посеред столу клали «струцлю» — плетенку, посипану маком, яку ще називали «кукелкою». На Поділлі випікали три обрядові хліби, які на Святвечір клали на столі один поверх іншого. Нижній (його називали «Хазяїном»), прісний, пекли з житнього борошна, другий (називався «Василь») – з пшеничного, верхній («Йордан»), менший також з пшеничного. «Хазяїна» розрізали і їли на перший день Різдва, «Василя» — на Новий рік, а «Йордан» — на Водохрестя. В Козові на Тернопільщині теж клали на стіл три хліби — два нижні житні й зверху – круглий пшеничний калач, в який вставляли воскову свічку. Цей калач був особливим, бо складався з багатьох шишок, які скручувалися з пасочків тіста і щільно вкладалися у круглу форму. Вважали, що сіно під обрусом символізує стаєнку, перший житній хліб – ясла, другий житній – колиску, калач – Ісусика, бо дуже він був солодкий і смачний.
Обов’язково пекли на свята калачі – круглі обрядові хліби з білого пшеничного борошна, замішані на молоці з додаванням яєць. З двох валків тіста скручували джгут, з якого формували коло з діркою всередині. На півдні Поділля калач виплітали з восьми валків тіста. На Черкащині печуть прямокутний хліб, який має назву «Господар».
Обов’язково на столі мали бути пиріжки з різною начинкою – капустою, горохом, сливами, вишнями, маком тощо. Бабусі роздавали їх онукам, і кожен мав запам’ятати з якою начинкою пиріжок. Казали, що коли дитина заблукає, варто згадати з якою начинкою пиріжок на Святвечір, і Господь зразу допоможе пригадати дорогу. Окремо, господині пекли хліб для пригощання худоби. На Поділлі цей хліб називали «Рожество» і мав дуже цікаву форму. Виробляли його з двох валків тіста, які скручували джгутом, надавали йому форми підкови, клали на горщик з кутею.
Щоб устигнути приготувати страви на святкову вечерю, господиня вставала дуже рано, о 1-2 годині ночі. Ця вечеря, хоч пісна, але багата, бо має аж 12 традиційних страв. Звідси її назва – Багата кутя.
Чому на цю вечерю готують саме 12 страв? Етнографи кажуть, що це може бути пов’язано з 12-ма місяцями. У наш час число 12 трактують як згадку про дванадцять апостолів Ісуса Христа.
Господиня розпалювала піч, добуваючи живий вогонь при допомозі шматків дерева, або кресала (цей звичай ще донедавна зберігався на Гуцульщині). У піч клала сім або дванадцять полін. Для приготування страв набиралася досхідня вода, нею заливали пшеницю, сушені фрукти, і ставили в піч варити дві головні страви – кутю та узвар.
Між стравами Святої Вечері на першому місці стоїть кутя, або коливо. Це варена пшениця з медом. Кутя з’явилася ще в дохристиянську добу. З тих часів вона зберегла символізм поминальної страви. Пшениця, як зерно, щороку оживає, тому є символом вічності, а мед — символ вічного щастя святих у небі. Варили кутю у спеціальному горщику, в якому нічого іншого не варилося, або купували щораз новий. У різних регіонах кутю готували по-різному. На Лемківщині варили кутю з ячмінної каші (панцаку), оскільки пшеницю в горах не сіяли. Звичай варити пшеницю туди принесли із собою священики та вчителі з Галичини, однак цей звичай прижився не у всіх селах. У тих селах на Лемківщині, де кутю варили з пшениці, її подавали лише з медом. Кутю з ячмінної крупи також варили на Чернігівщині – там її заправляли тільки узваром (компот зі сухофруктів). У різних місцевостях кутя мала різну консистенцію – вона могла бути густою, або ж рідкою, як юшка.
Узвар варився з сушених яблук, грушок, слив, вишень. На Тернопільщині його ще називали сушеницею.
Окрім цих головних страв, господині ставили варити голубці, капусняк із пшоном і квасолею, затертий олією, який на Вінниччині та на Гуцульщині називали «шупенею», горох, борщ пісний з карасями, кашу гречану, пшоняну, вареники з капустою, картоплею. Також смажили рибу, пекли млинці з кислого тіста (на Поділлі), варили страви з грибами. Голубці, як правило, робили із заквашеними головками капусти, і начинка у них була різною.
Традиційно вважається, що страв має бути 12, але їх кількість і складники дещо відрізняються – залежно від місцевості і заможності родини. Так, Лемківщина вирізнялася низкою особливих страв, які більше ніде не готували. Наприклад, «бобальки» — подовгасті, посередині потовщені, розкачані в руках шматки тіста, що їх варили або пекли і мастили розтертим маком з медом і олією. Інша страва — «киселиця» — сьогодні зовсім забута. Напередодні Святвечора замочували мелений овес, потім переціджували той заквас через сито, щоб відділити востюги. Очищену густу рідину варили, постійно помішуючи, щоб не пригоріла. Заправляли її кмином, часником та лляною олією.
На Тернопільщині робили напій, який мав назву «голопас». Його готували заздалегідь із відвару сушених фруктів, до якого додавали житню закваску або дріжджі, а також карамель.
Поки господиня порається в хаті, господар приводить до порядку обійстя, напуває і годує худобу.
Цікавий звичай зафіксований на Лемківщині. Коли вже все в хаті було готове, ціла родина йшла до потоку і там старанно милася крижаною водою, а втиратися поспішали до хати. Останньою йшла митися господиня.
Традиція внесення дідуха і приготування стола
Наступним кроком є традиція внесення дідуха. Господар, здійнявши шапку, перехрестившись, брав дідуха і в’язку сіна, а син – дві в’язки. Сіно при цьому розтрушували, а батько приговорював: «Хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м’яко буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати!».
Повільно і урочисто батько з сином підходили до хати і ставали перед порогом, де їх вже чекала господиня з книшем в руках. Входили в хату і батько говорив такі слова: „Святки йдуть!” „Святки прийшли!” – відказував після батька син. „Шануємо і просимо дідуха й вас завітати до господи!”, – відповідала мати. Так відбувалось на Східній Україні, а на Галичині газда (господар) промовляв такі слова: «Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа». Опісля, сім’я заходила до хати, хрестилася, розстеляли в’язочку сіна на покутті й ставили на нього дідуха, другу в’язку сіна клали на стіл, а третю – під стіл. Під час того, як на підлогу стелили солому, діти під столом квокали: «Кво-кво – завтра Різдво».
На Тернопільщині та Львівщині на стіл укладали сіно тонким шаром, господиня клала на чотири кути зілля і часник. Зверху стелили білий обрус, а поверх нього часто стелився другий.
На святково застелений стіл клали хліб, і в ньому робили дірку, в яку вставляли високу воскову свічку. На Лемківщині і в Галичині свічку ставили в горня, наповнене ярим зерном, яке згодом підмішували до посівного зерна. Запалену свічку ніхто не мав права погасити весь вечір і старалися запалити так, щоб вона випадково не погасла, бо це не є доброю прикметою, бо віщувала смерть когось з родини. Після цього господар клав у сіно під столом сокиру, косу, серпа, частину рала, частину граблів – щоб добре оралося, жалося, косилося та щоб було, що жати і косити в Новому році. Тільки опісля господар брав горщик з кутею, а господиня з узваром. Вони урочисто несли їх на покуття.
Поки мати ставила страви на стіл, господар йшов у хлів годувати худобу шматочком хліба з застромленим у нього часником, посипаним сіллю, починаючи з найстаршої, закінчуючи наймолодшою. Символізм цього звичаю у тому, що худоба своїм диханням зігрівала новонародженого Ісусика. Потім вся родина ставала до спільної молитви. Спочатку моляться за померлих, а потім за всіх присутніх.
Після господар змішував ложку куті та всіх інших страв з борошном і знов йшов у хлів пригощати худобу, щоб й та могла приймати участь у святкуванні. Потім виходив на подвір’я, щоб запросити на вечерю всі праведні й не праведні душі, сонце й місяць. Запрошення повторював тричі. Не отримавши відповіді, голосно говорив: «Як не йдете, то щоб повіки віків не приходили». Господар, повернувшись до хати, зачиняв двері. Після цього вже ніхто з дорослих у цей вечір не міг виходити. На Прикарпатті збереглася ще досі традиція перед вечерею йти з кутею та свічкою на цвинтар і запрошувати померлих родичів на спільну трапезу.
Різдвяна зірка
Коли на небі з’являлася перша зірка, аж тоді родина могла сідати до столу після дня суворого посту, під час якого ніхто не мав права їсти, окрім малих дітей, яким давали трішки вареної картоплі. Проте перед тим як сісти, кожен дмухав на місце на лаві, щоб бува не придушити душі, які, вважалося, на Святвечір приходили до хати.
Починали вечерю з куті. Їли всі з спільних мисок і пили з одного кухля, що символізувало мир і злагоду в сім’ї впродовж року. Окремі тарілки і ложки ставили лише для покійних родичів, або того з родини, кого не було в цей вечір вдома. Несподіваний гість віщував щастя на цілий рік, тому йому старалися догодити. Також вважалося доброю прикметою запрошувати на вечерю одиноких, бездомних та убогих людей. Вечеряли довго і ніхто не мав права вставати, окрім господині, яка підносила страви.
В кінці вечері батько, а за ним і вся родина вставали з-за столу та дякували Господові за прожитий рік і просили про долю на наступний.
Після вечері на столі залишали кутю, інші страви, ложки, бо вірили, що вночі померлі прийдуть ще раз на вечерю.
В центральній та східній частині України після Святовечора існував звичай носити вечерю дідусю і бабусі (якщо вони мешкали окремо), хрещеним батькам та добрим знайомим. «Нести вечерю» — то значить шанувати старійшину, ділити надію, долю, добро, згадувати померлих.
Після Вечері у деяких регіонах молодь починала колядувати. Дехто йшов на Всеношне Богослужіння, яке завершувалося святковою Різдвяною Літургією.
Загалом традиції святкування надвечір’я Різдва носять однаковий характер по всій Україні, а відмінність у південних та північних областях пояснюється впливом інших культур. Багато із самобутніх звичаїв втратилися або призабулися внаслідок масових депортацій українців з їх етнічних земель або через радянську атеїзацію. Попри все, українці сьогодні по-новому відкривають себе для Бога, рідних традицій і обрядів. ________________________________________
Різдву за церковною традицією передує чотиритижневий піст. У цей час виконували всі хатні роботи: білили світлицю, вивішували найкращі рушники. Інтер'єр житла набирав святкового вигляду. Часто хату прикрашали вишиваними рушниками, штучними паперовими квітками й витинанками - мережаними паперовими вирізками, якими прикрашали стіни.
Покуття - місце у східному кутку оселі, де була ікона, - оздоблювали особливо урочисто. Саме тут було місце для одного із найважливіших символів усіх трьох зимових свят - "дідух", "дід", "коляда" на Волині, "кріль" (король) на Холмщині, "зажин" на Чернігівщині, який вважався символом сімейного добробуту, зв'язком між поколіннями роду. "Дідух" - із старослов'янської мови "дух предків" - це перший зажинковий сніп, або останній (обжинковий) у деяких регіонах.
Святвечір
На перший Святвечір (тобто 6 січня), коли сходила зоря, господар заходив до хати із "дідухом" із словами: "Святий вечір! Здоровлю з Колядою" (Різдвом Христовим, бо його так часто називали). "Колядою" називають і пісні, що виконують під час Різдва, і обдарування за хороші побажання, і різдвяний калач, і "дідуха" внесення в хату якого означало початок Святої вечері.
На Східній Україні входячи в хату батько говорив такі слова: "Святки йдуть!" "Святки прийшли!" - відказував після батька син. "Шануємо і просимо "дідуха" й вас завітати до господи!", - відповідала мати.
На Галичині ґазда промовляв такі слова: "Дай Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа".
Після цього ставили "дідух" у Красний кут на сіно. Вважалось, що саме на цей сніп (Символ прапредка) злітаються душі, яких запрошують у ці святкові дні до Святої вечері.
Через кілька днів хтось із колядників обмолочував цей сніп. Зібраним з нього зерном було прийнято розпочинати сівбу.
За традицією кожен член родини в цей вечір повинен бути вдома, причому не можна спізнюватись до святкового столу, бо будеш весь рік блукати. Під час цієї вечері не можна виходити з-за столу та голосно розмовляти.
Святкова трапеза напередодні Різдва (Світвечір, багата кутя, вілія), носила урочистий характер. Під образами розстеляли чисте сіно, на яке ставили горщик з кутею, долівку вкривали соломою. В подільських селах святковий стіл також застилали сіном, по кутках клали часник (він виконував роль оберегу), а потім покривали скатертиною. Подекуди під стіл клали сокиру. На неї всі члени родини ставили ноги, "щоб були такими ж міцними".
Святковий стіл повинен вражати своїм різноманіттям, але не треба забувати, що ще триває піст.
Найголовнішою стравою на столі цього вечора є, безумовно, кутя. Рецептів її приготування існує декілька. Різдвяна кутя готується з пшениці, меду, горіхів та ін. Упродовж всіх свят, аж до Хрещення, кутя повинна стояти на найпочеснішому місці у Вашій оселі.
Для святкування Різдва випікали декілька різновидів хліба. Це був і звичайний хліб, який споживали під час вечері, і обрядовий, що зберігався протягом всіх Різдвяних свят. Різдвяний хліб був символом новонародженого Христа, і подекуди під час замішування тіста додавали свяченої води. Обов'язковим був книш - кругла паляниця із маленьким хлібенятком зверху - для душ померлих. Подекуди перед випіканням такий хліб позначали голівкою маку, або відтиском склянки із змоченими в олії краями. На Поділлі такий знак називали "душею". На Підгір'ї такі книші називали "настільниками", "василіниками", "васильками", "щедриками". Цей хліб символізував єдність поколінь роду та заступництво предків. На Поділлі випікали три обрядові хліби та клали один поверх одного: нижній (прісний, житній) - "Хазяїн" чи "Святе Різдво", другий (більший, гарно прикрашений, пшеничний) - "Василь", верхній (менший, теж пшеничний) - "Йордан", та їли їх на відповідні свята. Обов'язково пекли калачі - круглі обрядові хліби із білого пшеничного борошна на молоці із додаванням яєць. Їх випікали спеціально для дітей, які понесуть вечерю до дідусів та бабусь, хресним батькам. На Поділлі пекли "голубків", якими обдаровували дітей та колядників. На Черкащині - прямокутний хліб, що називається "Господар". Пекли і пиріжки із різною начинкою, які бабусі роздавали внукам, а ті мали запам'ятати, із чого була начинка. Це могло врятувати, якщо дитина заблукає. Вважалось, що, пригадавши, з чого були пиріжки на Святвечір, Господь зразу допоможе пригадати дорогу. Подекуди пекли хліб для покійних родичів, який називали "помана". Окремо випікали хліб і для худоби, адже вважалось, що в цей день вона говорить із Господом. На Поділлі цей хліб називали "Рожество", виробляли його з двох валків тіста, які скручували джгутом, надавши йому форми підкови, клали на горщик з кутею. Символізм звичаю годувати худобу хлібом у тому, що вона своїм диханням зігрівала новонародженого Ісусика.
Господиня готувала дванадцять святвечірніх страв: узвар, горох, квасоля, капуста, риба, вареники, бараболя/картопля, гриби, каша гречана з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутя з товченої пшениці. Це повинно було забезпечити добробут людей у наступному році. Тому навіть найбідніший селянин докладав усіх зусиль, щоб зустріти Різдво якнайкраще.
Починали їсти з куті. Серед подолян широко побутувало повір'я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі, їх обов'язково згадували добрим словом. Для них після вечері залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося гріхом). На ніч усі члени родини клали свої ложки у горщик з кутею. Це робилося для того, щоб обрядової каші могли поїсти предки.
Після закінчення вечері діти несли обід до своїх хрещених, дорослі готувалися до вечірньої церковної служби. На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки - до баби й діда, племінники - до тітки і дядька, хрещеники - до хрещених батьків.
Різдвяна ніч
Спати не можна, бо все щастя проспиш. Проте навіть при великому бажанні заснути просто неможливо - церковні дзвони, ватаги колядників створюють урочисто-святкову гаму звуків.
Обряд колядування досить давній - він походить іще з дохристиянських часів, коли наші пращури вшановували Сонце святом Коляди. Найбільше серед колядників зустрічаються діти, і це зрозуміло. Колядувати і заходити першими до оселі господаря в день Різдва можна лише хлопцям, які, згідно із звичаєм, несуть в домівку мир та спокій.
Після закінчення церковної відправи родина знову збирається на святковий обід, який вже не є пісним. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.
З давніх-давен на Різдво збирається вся родина, а якщо прийдуть гості, навіть несподівані, їх обов'язково запросять до столу, бо вони, за повір'ям, принесуть на весь рік радість.
Традиційно готували гуску або індичку, а ще свинячу голову з хроном. Запечені ковбаски з м'ясом, гречкою, лівером, від яких теж слинки текли. Адже саме перед Різдвом заколювали кабанця. Ласували й медовими шуликами з маком.
В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків.
На вечір гуляння розпочинаються з новою силою. Хлопці влаштовують вертеп - своєрідну виставу, головними дійовими особами в якій є "Коза", "Пастух" та інші.
На період святок припинялись усі господарські роботи, за винятком деяких найнеобхідніших. Недотримання цих правил, за народними нормами, вважалося гріховним і загрожувало порушникам всілякими нещастями.
Колядки
Колядки - це обрядові, величально обрядові пісні, які виконуються на зимові свята, зокрема на Різдво.
Звичай колядування має свою давню історію, коріння якої сягають ще арійських часів. Колядки пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке наші предки називали святом Коляди. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце - маленького Божича.
Колядники заходять в двір, кликають господаря і співають його родині величальних пісень. Колядувати ходять діти, дорослі парубки та дівчата, люди старшого віку. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий вечір; на Слобожанщині (колишній Гетьманщині) та на Гуцульщині - у перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться богослужіння; на Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят уранці. Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а на Галичині інколи колядують і ґазди, але по всій Україні першими йдуть колядувати діти.
http://traditions.org.ua/kolyadki/index.php
Назва
Бог предвічний | Колядки
Бог ся рождає | Колядки
Добрий вечір тобі | Колядки
На небі зірка ясна засяла | Колядки
Небо і земля | Колядки
Нехай, нехай
Народився Бог на санях | Колядки
Ой, хто, хто Миколая любить
Миколай бородатий
По всьому світу стала новина | Колядки
Нова радість стала | Колядки
Пісня Вифлеємського Вогню Миру
Прилетіли ангелята | Колядки
Сипле снігом
Спи, Ісусе, спи | Колядки
Старий рік минає | Колядки
Сумний святий вечір | Колядки
У Вифлиємі нині новина | Колядки
Тиха ніч | Колядки
Вертеп
У день Різдва Христового українці збираються і носять по хатах театр під назвою вертеп. Походження вертепу можна віднести до часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що зветься "святою", - більш-менш стійка, а друга, народна, змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника. (інформація зібрана з різних джерел в Інтернеті)
Багато народів світу вірили в магічну силу імені, його нерозривний зв'язок з людиною, яку воно називає. Вірили в це і давні слов'яни. Тому часто нарікали дітей назвами звірів - Вовк, Ведмідь, Зубр, вважаючи, що такі імена відлякуватимуть злих духів. Дитину могли назвати й негарним ім'ям (Некрас, Поганка, Нехорош, Мал, Крив), сподіваючись, що воно не сподобається нечистій силі і вона залишить дитину в спокої.Деякі давньослов'янські язичницькі вірування і забобони, пов'язані з вибором імені для дитини, збереглися до нового часу. Так, видатний сербський філолог Вук Караджич в укладеному ним «Сербському словнику...» 1818 р. під словом вук (вовк) написав: «Коли у якої-небудь жінки діти довго не живуть, тоді дитині дають ім'я Вук - вовк (щоб відьми не могли її звести з світу і тому й мені дали таке ім'я)».Велике поширення в Давній Русі мали двоосновні слов'янські імена з другим компонентом -волод, -мир, -слав, -полк, -гост, -жир і под.: Всеволод, Володимир, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир і т. п.У кінці IX ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені - при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем. У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій .Великою варіативністю у творенні похідних від особових власних імен характеризуються деякі говори сучасної української мови. Наприклад, на Закарпатті жіноче ім'я Ганна має понад 70 розмовних варіантів: Аннуся, Ануша, Аннушка, Ангорка, Анниско, Аннище, Аннуца, Андя, Анніка, Ганя, Ганька, Ганиско, Ганьча, Ганьчуша, Нйзя, Нйця, Онйзя, Онуша тощо. Ім'я Микола побутує на цій же території у таких формах: Миколав, Миколай, Миколайко, Миколаїк, Миколайцьо, Микула, Микулик, Микульцьо, Никола, Никора, Никбцьо, Коця, Кбцьо та ряд інших.За народною традицією, сучасний словник «Власні імена людей» Л. Г. Скрипник і Н. П. Дзятківської подає імена Кость, Олекса, Гнат, Панас, Наталка, Одарка та інші як рівноправні офіційні варіанти поряд з іменами Костянтин, Олексій, Ігнат (Ігнатій), Опанас (Афанасій), Наталія, Дарина та інші.Розмовні форми імен лишаються основним джерелом поповнення офіційного іменника і в наш час. Так, до недавнього часу ім'я Леся вживалося лише як пестлива форма повних імен Лариса, Олександра, Олена, але, за вимогами батьків, які хотіли записати ім'я дочки в документах саме в такій формі, ім'я Леся набуло прав повного імені. У згадуваному вище словнику-довіднику ім'я Леся винесено в реєстр з такою позначкою: «скороч. варіант від ряду імен (Лариса, Олександра та ін.), який все частіше фіксують як документальне ім'я на честь української поетеси Лесі Українки».Статусу офіційного набуло в наш час і ймення Олеся, а також паралельні форми чоловічого імені - Олесь, Лесь, що раніше побутували лише як здрібніло-пестливі варіанти повного імені Олександр. На усталення цих імен у ролі офіційних великий вплив мали літературні наймення видатних українських письменників і діячів культури, таких як Лесь Мартович (документальне ім'я та ім'я по батькові Олекса Семенович), Лесь Курбас (Олександр Степанович), Олесь Гончар (Олександр Терентійович).Які ж імена були найпоширенішими серед наших прадідів?Львівський мовознавець Р. І. Осташ провів дослідження відомих козацьких «Реєстрів», складених після Зборівської угоди 1649 р. і виданих О. Бодянським у 1875 р. «Реєстри» зберігають імена й прізвища (правильніше, «прізвищеві назви», оскільки «прізвище» в сучасному розумінні цього слова - явище пізнішого часу) понад 40 тисяч козаків з Наддніпрянської України. За підрахунками Р. І. Осташа, у «Реєстрах» зафіксовано близько 200 імен. Основне навантаження припадає на 120. За частотою вживання вони розподіляються у такій послідовності. Першість належить двом іменам-Іван (11 % від загальної кількості імен), Василь - 6 %. Далі йде 9 імен, кожне з яких має частотність 2-3 %. Це Федір, Степан, Грицько, Михайло, Семен, Андрій, Яків, Олексій, Фесько (похідне від Феодосій). Близько 1 % набрали імена: Гаврило, Данило, Ігнат, Роман, Савка, Дмитро, Максим, Мартин; 0,5 % - Кондрат, Левко, Лук'ян, Марко, Матвій, Микита, Остап, Павел, Пилип, Юрко, Ярема, Ясько (похідне від Яків).Взагалі, у дореволюційний період обряд наречення новонародженого належав церкві. Під час церковного обряду хрещення піп обирав із святців, календарного церковного списку святих, ім'я для новонародженого. Процес наречення дитини не був лише формальним ритуалом, він розглядався як духовне прилучення людини через ім'я до релігії. Ім'я в християнській релігійній традиції виконувало сакральну функцію. Святий, ім'ям якого було наречено дитину, вважався її духовним охоронцем, небесним заступником. У церковних календарях вказувалась і етимологія кожного імені, тому значення їх було загальновідомим. У православних святцях, на відміну від католицьких, на кожен день року припадає, як правило, поминання кількох святих, отже піп мав можливість вибору імені з-поміж кількох. Деякі імена згадувались у святцях неодноразово, іноді понад 10 разів (ім'я Іван поминалось 79 днів на рік, лише в січні були дні Иоанна Предтечи, Иоанна Кушника, Иоанна Златоуста тощо) ', інші ж були рідкісними, екзотичними. Згадаймо в цьому зв'язку історію наречення героїні повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на ЇЇ неслухняного батька й надавав його дітям таких іменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення додому і губила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди на селі звали її Нимидорою».Внаслідок протистояння православної та уніатської церков з'явилося багато біблійних, переважно старозавітних, імен типу Авраам, Веньямін, Герасим, Давид, Дамнян, Инокентій, Єлисей, Иов, Лазарь, Макарій, Назарій, Пантелеймон, Парфеній, Саватій, Самуїл, Серафим, Соломон, Філімбн, Версавія, Гликерія, Діонісія, Єфросінія, Макрина, Рахйля, Ребека, Соломія, Таїса, та ряд інших.Після Великої Жовтневої соціалістичної революції було ліквідовано церковний список і введено свободу вибору імені. У 20-х роках іменник значно розширився й оновився. Оновлювання здійснювалося за рахунок запозичення західноєвропейських імен, як: Альберт, Артур, Едуард, Еміль, Роберт, Альбіна, Гертруда, Елла, Елеонора, Ельвіра, Емілія, Емма, Жанна та ін.; повернення давніх імен Олег, Ігор, Вячеслав; створення нових, зокрема абревіатур: Владлен (з рос. Владимир Ленин), Кім «Комуністичний Інтернаціонал молоді»; Рем - «революція, електрифікація, машинобудування», Ревмира - (рос. революция мировая), Пятвчет- (рос. пятилетка в четыре года) та ін.У нових іменах знайшли відбиття революційні події, атрибутика революції, настрої масового ентузіазму, сподівань на швидку індустріалізацію країни. Дітей називали такими іменами, як: Революція, Інтернаціонал, Авангард, Геній, Граніт, Іскра, Май, Майя, Воля, Титан, Зоря, Індустрія, Електростанція, Енергія, Електрифікація, Мартен, Трактор і т. п. Щоправда, побутування таких імен не набуло масового характеру, більшість з них не витримала перевірки часом і вже в 30-х роках вони почали щезати. Лишились у вжитку лише деякі з новостворених імен, такі як Вілен, Владлен, Октябрина, Майя та деякі інші. Значно суттєвішими виявилися малопомітні в той час глибинні масові процеси, які відбувались у вживанні імен і які призвели до значної перебудови старого іменника. Уже в 30-ті роки у містах вийшли на перше місце за частотою вживання імена Володимир, Юрій, Ніна, Валентина, Галина, тоді як популярні до революції Іван, Василь, Ганна, Марія з'являлися рідше. У селах цей процес протікав повільніше, але й там у 30-х роках першість зайняли жіночі імена Валентина, Ніна, Галина, Тамара, залишивши далеко позаду Ганну, Марію і Євдокію.У наш час усталився досить постійний і компактний набір імен. Спостерігається, крім того, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплює переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними загсів, у м. Ульяновську п'ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 р. хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість у 1967 р. і в м. Києві. Всього у 1967 р. в Києві було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, не усвідомлюючи цього, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити. Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася-Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого - іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо, продовжать і наші діти. Українські прізвищаСучасне прізвище, як і повне офіційне найменування людини, що складається з імені, імені по батькові та прізвища,- явище нового часу. У минулі віки єдиних, введених державою норм ідентифікації особи не існувало і в адміністративно-юридичній практиці для позначення людини використовували різноманітні мовні засоби. Вживались одночленні наймення, виражені індивідуальним ім'ям, патронімом або відтопонімічною назвою (Бог-дашко, Миклич, Охлоповський), двочленні, що найчастіше складались із християнського імені і патроніма або прізвиська (Гришко Шульжич, Маско Микитеня), тричленні, виражені християнським іменем, патронімом і прізвиськом (Максим Харитонович Гаркавий, Лука Григорович Губа) і описові назви (Тимко з Тернополя, Гаврило Маслов зять, Миско трубач пана Черленковского).Формула іменування значною мірою залежала від характеру документа. Найточнішої ідентифікації особи вимагали різного роду юридичні акти - про наслідування майна, дарчі, купчі, розмежувальні грамоти і т. п., тому в цих документах формула іменування людей нерідко була розгорнутою і включала, крім імені, назви за батьком або прізвиська, ще ряд уточнюючих відомостей - про стан, професію, місце проживання, стосунок до інших родичів тощо.Додаткові до індивідуального імені особові назви, зафіксовані в староукраїнських пам'ятках, ще не можна вважати прізвищами в сучасному розумінні цього слова. Вони не мали головної ознаки сучасного прізвища - не були спадковими найменуваннями, які у єдиній незмінній формі переходили від батька до сина.Процес виникнення і усталення прізвищ як окремого класу спадкових найменувань людей охоплює великий проміжок часу. Найраніше спадкові родові назви виникли в середовищі вищих верств феодального суспільства - князів, магнатів, власників земельних володінь і маєтків. Уже джерела XVI ст. фіксують такі князівські найменування, як Андрей Михайловича Сангушковичь Каширский. Другу частину цих наймень дослідники кваліфікують як родову прізвищеву назву, тобто вона позначала Андрія Михайловича з роду Сангушковичів каширських. Поширеним типом спадкових іменувань князівських і шляхетських родів були наймення, що утворювались від назв населених пунктів за допомогою суфіксів -ський, -цькнй, -зький. Є численні докази того, що назви представників феодальної верхівки на -ський, -цький, -зький, особливо у XIV-XVI ст., у більшості випадків - це назви за певним населеним пунктом, що був місцем проживання князя і тому вважався центром феодального володіння, а такі назви представників соціальних низів та середніх станів у більшості прямо вказували на місце їхнього походження. Наприклад, князь Порицький (Порицьк - містечко у Володимирському повіті), князь Буремський (Боремель, Боремля - містечко у Дубнівському повіті), пан Ощовський (Ощов - село у Володимирському повіті), князь Дольськнй (Дольськ - село у Ковельському повіті), Охлоповськпй (Охлопов - село у Володимирському повіті).Найменування княжеських родів, утворені від назв вотчин за допомогою суфікса -ський (Волконські, Вяземські, Коломенські, Мещерські, Милославські, Одоєвські, Пожарські, Трубецькі, Хованські та ін.) побутували і у феодальній Росії.Спадкові прізвищеві назви на -ський, похідні від назв населених пунктів, відомі всім слов'янським народам, але особливого поширення набули в Польщі. У середньовічному Королівстві Польському прізвищеві назви на -скі, -цькі були ознакою шляхетного походження і протиставлялись міщанським і «хлопським» особовим найменуванням. Польська аристократія навіть вимагала від уряду офіційної заборони іменуватись прізвищами цього типу нешляхтичам.Соціальне маркованим у минулі епохи був ще один словотвірний тип найменувань, що згодом закріпились як прізвища - прізвищеві назви на -ович, -евич, генетично пов'язані з іменами по батькові. Переважна більшість прізвищ на -ич, -ович, -евич походить від різних форм імені: Андрухович, Антонич, Антонович, Базилевич, Давидович, Дашкевич, Захаркевкч, Зінкевич, Лукашевич, Тишкевич, Федоркевич, Філевич, Якубович та ін., що підтверджує їх безпосередній зв'язок з патронімами. Оскільки імена по батькові цього типу побутували в середовищі шляхти і міщанства, слід припускати, що й у ролі спадкових родових назв найменування на -ович, -евич закріпились насамперед серед привілейованих верств населення. Як показало проведене С. П. Бевзенком дослідження козацьких реєстрів, складених після Зборівської угоди 1649 р., велика кількість прізвищевих назв на -ський, -цький, -зький та -ович, -евич фіксується в реєстрі Київського полку, до якого потрапила значна частина української шляхти та київських міщан зі старокиївською антропонімією.До розряду прізвищ перейшли також патронімічні назви, що належали до народних уснорозмовних форм іменування синів за батьком, зокрема два найпоширеніших типи українських патронімій з суфіксами -енко (-єнко) та -ук (-юк), -чук. Найменування з формантом -енко, що виник шляхом поєднання суфіксів -еня і -ко, мали первісне так зване демінутивне значення, тобто, як і слова на -еня (зайченя, козеня, хлопченя), позначали малих, недорослих істот: бондаренко-первісне «малий бондар, син бондаря», Іваненко-«малий Іван, син Івана».Подібне значення мали й слова з суфіксом -ук (-юк), -чук: баранчук «невеликий баран», ведмедюк і ведмедчук «молодий ведмідь», парубчук «молодий парубок» і т. ін.Широке побутування в живомовній народній стихії загальних назв недорослих, молодих осіб і синів із суфіксом -енко (-єнко) і -ук (-юк), -чук можна проілюструвати численними прикладами відповідних утворень, похідних від назв осіб за ремеслом, професією і родом діяльності, поданих у словнику української мови за редакцією Б. Д. Грінченка: коваленко «син коваля» і ковальчук з двома значеннями - «син коваля» і «учень коваля»; писаренко «син писаря» і писарчук «син писаря», «молодий писар, канцелярист»; циганенко «син цигана» і циганчук «син цигана», «молодий циган»; бондаренко «син бондаря» і бондарчук «підмайстер бондаря»; маляренко «син художника, маляра» і малярчук «учень художника, маляра», шевченко «син шевця» і шевчук «підмайстер у шезця, учень шевця» та ін.Як бачимо, всі перелічені загальні назви синів і молодих за віком осіб сьогодні широко побутують в українській мові в ролі індивідуальних прізвищ.У пам'ятках XVI ст. патроніми на -енко локалізуються в основному на Брацлавщині, зрідка зустрічаються на Київщині, Житомирщині, в Галичині. У XVII ст. утворення на -енко уже належать до найпоширенішого антропонімічного типу на території Східної України. У козацьких реєстрах, складених після Зборів-ської угоди 1649 р., прізвищеві назви на -енко мають абсолютну кількісну перевагу над всіма іншими. За підрахунками С. П. Бевзенка, у реєстрі Київського полку найменування на -енко становлять 60 % від усього складу прізвищевих назв. Справедливим слід вважати й висловлене дослідником пояснення такої величезної кількості назв на -енко у основному джерелі української антропонімії XVII ст. тією обставиною, що до реєстрів записувались переважно молоді козаки, тоді як їхні батьки мали найменування без суфікса -енко: Коваль - Коваленко і т. ін. Зазначений факт свідчить і про те, що прізвищеві форми у XVII ст. ще не мали тієї стабільності, якої вони набули пізніше, зокрема, антропоніми на -енко ще не втратили живого зв'язку із загальними словами, вживаними на позначення синів за батьком. Цей зв'язок простежується навіть у першій половині XIX ст., коли вже розпочалось офіційне впровадження прізвищ серед широких мас населення. Що стосується утворень на -ук (-юк), -чук, то вони зустрічаються в ролі найменувань за батьком уже в джерелах XVI ст. з території західного регіону: Сенко Павлюк, Омельян Менюк, Сава Сниманюк та ін. На інші території такі найменування поширюються у XVII - XVIII ст., представлені вони і в козацьких реєстрах: Федор Гаврук, Пилип Бунчук, Грицько Карасюк та ін. Як і патроніми на -енко, іменування по батькові на -ук (-юк), -чук протягом XIX ст. переходять у розряд спадкових прізвищ.У наш час розглядувані антропонімічні типи належать до найпоширеніших українських прізвищ, що побутують на всій території України, проте мають виразний регіональний розподіл за ступенем поширеності. Якщо прізвища на -енко можна вважати основним східноукраїнським типом, то прізвища на -ук (-юк), -чук належать до західноукраїнського типу. З найменуваннями по батькові генетично пов'язані зокрема характерні для західноукраїнського ареалу утворення на -ак (-як), -чак: Андрусяк, Грицак, Юрчак. Ганусяк, Марунчак, Прицак, Собчак, Худяк, Бариляк, Верхоляк та деякі інші типи антропонімів, які сьогодні належать до рідкісних серед українських прізвищ,- утворення на -енок, -онок (Остап Дудиченок, Макарей Борисенок), -еня (Масло Микитеня), -а (-я), -ат(-ят) (Яцько Пахирча, Олекса Занчя), та ін.Серед зазначених типів прізвищ, в тому числі й прізвищ на -енко та -ук(-юк), -чук, абсолютну більшість становлять утворення, що в минулі віки побутували як патроніми, тобто імена по батькові. Від імені матері наймення дітей утворювались дуже рідко, головним чином у тих випадках, коли жінка рано лишалась вдовою і ставала главою сім'ї (поширене прізвище Вдовиченко, Удовиченко). Тому серед основних типів українських прізвищ найменування, похідні від жіночих імен, представлені невеликою кількістю утворень: Ганненко, Катренко, Марусенко, Мотренко, Настенко, Пазенко (від Пазя - здрібніле від Палажка), Улитенко, Явдощенко, Гандзюк, Маланчук, Паращук, Химчук та ін. Дещо вищий процент похідних від жіночих імен виділяється в групі прізвищ на -ак (-як): Ганусяк, Ганущак, Мариняк, Марунчак, Марущак, Марусяк, Настасяк, Паращак, Хим'як і т. ін., що локалізуються у Наддністрянщині.Надзвичайне розмаїття типів українських прізвищ виявляється і у великій групі іменувань, що вказують на ремесло, професію, вид заняття першого носія прізвища. Народні найменування осіб за родом діяльності зберігають, зокрема, такі популярні українські прізвища, як Швець (і похідні від нього Шевченко, Шевчук, Шевців, Шевчишин), Гончар (Гончаренко, Гончарук), Кравець (Кравченко, Кравчук, Кравців), Мельник (Мельниченко, Мельничук), Мірошник (Мірошниченко), Ткач (Ткаченко, Ткачук), Колесник, Колісник (Колесниченко, Колісниченко), Скляр, Шкляр (Скляренко, Склярук, Шкля-рук), Килимник, Шкіряк, Шаповал (Шаповаленко), Шабельник, Гонтар (Гонтаренко, Гонтарук), Дігтяр (Дігтяренко, Дігтярук), Різник (Різниченко, Різничук), Стороженко, Лоцманенко, Чабан (Чабаненко), Пастух (Пастушенко), Чумак, Коновал (Коноваленко, Коновальчук), Гайдай (від «пастух овець», Гайдаєнко, Гайдар, Гайдай), Стадник (Стадниченко, Стадничук), Чередник (Чередниченко), Олійник, Пивовар, Лимар (Лимаренко, Лимарчук), Римар (Римаренко, Римарук), Кухар (Кухаренко, Кухарчук), Табакар та ін.Деякі прізвища походять від жартівливих прізвиськ людей тієї чи іншої професії, ремесла. Просторічними кличками теслярів були первісно прізвища Дубогризенко, Короцюпенко, Корощупенко; мельників - Мукосієнко. Крупидеренко, Жорноклевенко; шевців - Тягнишкіра, Тягнишкура; різників-Козоріз, Козолуп; склярі- Шклобій, кушнірів-Кошкодав, паламарів - Заплюй-свічка тощо.Народні назви співців і музикантів спричинились до появи прізвищ Кобзар, Кобзаренко, Співак, Скрипник, Скрипниченко, Дудик, Дудник, Цимбал, Цимбалюк та ін.; специфічну групу «музикальних» прізвищ становлять утворення на -іст, -ист (-іста, -нста): Басістий, Капеліс-тий, Органістий, Гуслистий, Цимбаліст, Цимбаліста тощо.Церковнослужителі різного рангу представлені в таких прізвищах, як Дяк, Дяченко, Дячук, Попенко, Попик, Паламар, Паламарчук, Паламаренко, Пономар, Пономаренко, Титар, Титаренко, Титарчук, колишнє міське й сільське начальство - у прізвищах Війт, Войтенко, Пустовійт, Комісар, Комісаренко, Возний, Ратушний, Ратушняк, Гуменний, Гуменюк, Присяжний, Присяжнюк і т. ін.У окрему групу виділяються прізвища, походження яких пов'язане із перебуванням їх перших носіїв у Запорізькій Січі: Запорожець, Запорожченко, Козак, Козачук, Козаченко, Січовик, Кошовий, Хорунжий, Хорунженко, Довбиш, Пушкар, Пушкаренко, Гармаш, Гармащук, Гармашенко та ін. Про часи Гетьманщини нагадують прізвища Гетьман, Сердюк («гетьманський охоронець»), назви народних месників дійшли до нашого часу у прізвищах Гайдамак, Гайдамака, Дейнека, Левенець.Чималу групу становлять антропоніми, похідні від назв осіб за етнічною приналежністю: Литвин, Литвиненко, Литвинчук (литвинами на Україні називали не лише литовців, а й білорусів), Турчин, Турченко, Турченяк, Москаль, Москаленко, Циган, Циганенко, Циганчук, Лях, Ляшенко, Чех, Чешко, Молдаван (Молдован), Волошин, Татаренко, Татарчук і т. ін. Слід зауважити, що далеко не завжди перший носій такого прізвиська належав до неукраїнського етносу. Досить було кому-небудь пуститися на якийсь час у мандри до іншого краю, щоб після повернення одержати від земляків відповідне прізвисько. Згадаймо, як пояснює своє наймення кобзар з Шевченкової поеми «Гайдамаки»: «Та я й не волох; так тілько - був колись у Волощині, а люде й звуть Волохом, сам не знаю за що». Прізвисько Москаль могло бути первісне найменуванням росіянина (як у п'єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник»), але частіше так називали в народі солдатів, які відслужили в царській армії (порівняймо найменування героя поеми Т. Шевченка «Москалева криниця»).В той же час на інонаціональне походження першого носія могли вказувати такі прізвиська як Німий, Німець (і похідні - Німенко, Німченко, Німчук), оскільки німими в народі називали не тільки людей із вродженим каліцтвом, але й зайшлих іноземців, які говорили незрозумілою мовою (порівняймо етимологічне значення слова «німець», «німота»).Вихідців з інших областей України первісне позначали такі найменування, як Бойко (похідні Бойченко, Бойчук), Волинець, Подолян, Гуцул, Гоцул (похідні Гуцуленко, Гоцуленко), Поліщук, Віштяк ( виштак- прізвисько подільського селянина за те, що, поганяючи коней, кричать «віштя!». У прізвищах може зберігатися пам'ять про давні територіальні назви, що належать далекому минулому. Так, «Реєстри всього війська запорізького неодноразово фіксують прізвищеве найменування Болоховець, генетичне споріднене із назвою давньоруської Болохівської землі, яка зникла з сторінок літописів ще в 1262 р. після драматичної боротьби Данила Галицького з болоховцями.Група прізвищ з суфіксом -ець вказує на вихідців з різних міст України: Богуславець, Бориславець, Батуринець, Гайсинець, Канівець, Козинець, Мглинець, Полтавець, Уманець, Хоролець, Чигринець та ін. Назва мешканців міста Коломиї, відомого багатими соляними промислами, стала загальною назвою добувача або торгівця сіллю (порівняймо у народній пісні «Ой чи ти козак, чи ти чумак, чи ти коломиєць? Передай мені хоть сухарь на гостинець»), яка ввійшла і до українського антропонімікону.Говорячи про походження сучасних українських прізвищ, ке можна оминути й таке важливе їх джерело, як вуличні прізвиська. Генетичний зв'язок із прізвиськом закріпився в самому значенні українського слова «прізвище». Інше походження має російське слово «фамилия», запозичене через польську або німецьку мову з латинського familia - «домочадці, родина». Щоправда, слово «фамилия» почало вживатися лише з часів Петра І, до того друге найменування людини позначали в російській мові словом «прозвище».Прізвиська, в тому числі й спадкові, були невід'ємною рисою сільського народного антропонімікону. Показово, що навіть офіційне закріплення прізвищ не змогло витіснити вуличні прізвиська, які дожили до нашого часу. Мешканці багатьох українських сіл, крім прізвища, мають вуличне прізвисько, причому останнє нерідко є більш вживаним серед односельців. Паралельне побутування офіційного й вуличного прізвища є як типовою рисою сучасного закарпатського антропонімікону.Отже, на тлі загальноукраїнського антропонімікону офіційні і неофіційні особові найменування не мають відмінностей ні за типами творення, ні за лексичним значенням слів, від яких походять. Слід підкреслити, проте, що в антропонімії одного села кожна з цих двох груп найменувань часом виявляє тенденцію до відособлення, внаслідок чого утворюються дві окремі антропонімічні системи, кожна з яких має свою семантичну й структурну специфіку. Для прикладу можна навести приклад з антропонімії Вінниччини, де поширені такі старожитні прізвища, як: Бондар, Гончарук, Шевчук, Кравчук, Іщук, Попик, Юпик, Сіньковський, Грушковський, Крюковський, Новаковський, і вуличні прізвиська Цар, Голод, Самійло, Півень, Орел, Гусак, Рабець, Бульба. Якщо в групі прізвищ переважають найменування, похідні від назв професій і населених пунктів, то в другій - лексеми на позначення птахів. Різняться вони й у словотворчому плані - прізвища представлені головним чином утвореннями з суфіксами -ук (-чук) і -ський, а прізвиська - безафіксними найменуваннями, утвореними від загальних слів («цар», «голод», «півень» та ін.) лексико-семантичним способом.Прізвища та індивідуальні й колективні прізвиська, які здавна побутують в тому чи іншому селі, нерідко до нашого часу зберігають відомості про історію його заселення. Так, мешканці села Мізяків на Вінниччині мають колективне прізвисько гуцули, яке, імовірно, вказує на те, що першопоселенці його були вихідцями з гірських районів Карпат. Місцевий переказ про заснування села Берізки Кривоозерського району на Миколаївщині запорожцями, які розбрелись степами південної України після розгрому Запорізької Січі у 1775 р., підтверджує найпоширеніше серед старожилів села прізвище Запорожець. Вуличні прізвиська, значна частина яких побутує сьогодні у поважній ролі офіційних прізвищ, належать до найколоритнішої групи особових найменувань. Вони є своєрідною енциклопедією народного побуту, звичаїв, духовної культури. В них яскраво відбився національний характер українця, його схильність до жарту, дотепу, веселого, влучного слова. І дійсно, значеннєвий діапазон прізвищ, які походять від вуличних прізвиськ, є надзвичайно широким. Вони могли вказувати на якусь рису зовнішності або вдачі першого носія прізвиська, як наприклад: Безбородько, Білоус, Голобородько, Безух, Безпалько, Бородай, Дзюба, Довгань, Горбаль, Мовчан, Стогній, Шумило, Червонописький (від «червоний писок»), Кривобок, Довгошия, Кирпа, Лисий, Тонконіг, Білоножко, Криворучко, Худаш, Циба, Щербань та ін. Нерідко причиною виникнення вуличних найменувань людини був якийсь недолік у її вимові, звичка часто повторювати одне й те ж слово або вигук тощо. Характерним в цьому плані є, наприклад, походження прізвиська Похвап, яке зустрічається на Черкащині. Мабуть, пояснення слід шукати у тому, що чоловік одержав таке прізвисько через свою звичку говорити «дощ похвапав» замість «дощ покрапав».Певну ваду мовлення відбивала первісне значна частина прізвиськ на -ало типу Цокало, Цикало, Цмокало, Цюкало, Штокало, Шокало, Гакало, і т. п.Специфічне для певної говірки діалектне слово або вигук, незвичний для мешканців сусідніх областей, може спричинитися до виникнення колективного прізвиська, яке поширюється на всіх представників говірки. Так з'явилися, зокрема, відомі колективні назви жителів Карпат - бойки і лемки, перше з яких походить від характерного для місцевого діалекту вигуку бой (бойє) «їй-богу», а друге - від частки лем «лише, тільки».Є група прізвищ, що відображає якусь особливість одягу: Безпояско, Широкопояс, Кривошапка, Рябошапка, Довгопол, Сіроштан, Білоштан; характерну прикмету житла: Безверхий, Заклунний, Новохатський, Острохижа, Кривохижа; особливості розташування житла, садиби: Заболотний, Загребельний, Зарудний, Луговий, Лісовий, Наріжний, Підгорний, Підгайний, Підлужний, Гайовий, Долішній, Нижник, Крайносвіт, Царинний і т. ін. Новоприбулу особу могли прозвати Забродою, Забігою, Зайдою, Заволокою, Придибою, Приходьком, Пришля-ком, Новожилом тощо.Цікаву групу утворюють прізвища, які походять від назв коней та волів, володіння якими було настільки важливою обставиною селянського побуту, що характерне для тварини найменування за мастю чи якоюсь іншою ознакою односельці могли перенести на її господаря. Так виникли прізвища Сивокінь, Білокінь, Чорновіл, Рябовіл, Рябокінь, Чалий (оспіване в народній пісні «Ой був в Січі старий козак, на прозвище Чалий»), Багрій (від багрій «сіробурий віл»), Смаглій (від смаглій «віл майже чорної масті»), Мазій (від мазій «віл попелястого кольору»), Чубрій (від чубрій «віл із жмутиком вовни між рогами»), Гулий («безрогий віл або корова»), Гнідий та ін.Далеко не кожне прізвище легко піддається тепер поясненню навіть у тих випадках, коли основа його прозора. Як пояснити, наприклад, мотиви виникнення таких прізвищ, як Буряк, Куліш, Лобода, Плачинда, Пиріг, Мороз, Стародуб, Качур, Редька, Книш, Цвях, Ковбаса, Король, Апостол, Шелест, Явір, Шабатура та багатьох інших? Можна припускати, що котрийсь із прадідів Тара-пати був неспокійним за вдачею чоловіком (слово «тара-пата» означає «клопоти, неспокій»), Недайкаші чи Недайборща - неподільчивим, а Простибоженко занадто часто повторював слова «прости боже». Проте справжні причини появи цих і багатьох інших прізвищ, в основу яких лягли прізвиська, сьогодні встановити неможливо. Мотиви надання прізвиськ у будь-якому колективі є надзвичайно примхливими. Ось яку історію про походження свого прізвища переповідає, наприклад, колишній запорізький козак: «Я був дуже прудкий і проворний: одного разу, їдучи з Нових Кодаків у Січ, ми виїхали на високу могилу й, поскакавши кілька хвилин, стали спускатися. Мої товариші пішли втоптаною стежкою, а я надумав іти просто, але курган був дуже крутий, а трава суха, я послизнувся, упав і покотився униз стрімголов, як клубок або корж. «Коржем, коржем покотився!» закричали козаки, і з того дня всі мене звали Микитою, а на прізвисько Коржем. Мій хрещений батько, довідавшись про це, сказав мені: «Нехай буде й Корж».Причини значно ширшого, порівняно з іншими народами, побутування серед українців колоритних прізвищ з виразним гумористичним відтінком у значенні слід шукати в нашій історії. Адже величезна кількість сучасних українських прізвищ кувалась у горнилі Запорізької Січі. Саме тут вперше виникла потреба офіційної реєстрації великого числа козаків. За звичаями Запорізької Січі новоприбулий до війська повинен був прибрати нове прізвисько, під яким його записували до козацьких реєстрів. Під час процедури вибору нового наймення січове товариство мало слушну нагоду повною мірою виявити свою схильність до жарту й дотепу.Ритуал прийняття до війська новоприбулого козака описує Дмитро Яворннцький у праці «Історія запорізьких козаків»:«Прийнятий до лав запорізьких козаків насамперед записувався в один із 38 січових куренів, у той чи інший з них, залежно від власного вибору, й тут же, при записі в курінь, міняв своє власне прізвище на якесь нове прізвисько, котре дуже часто характеризувало його з зовнішнього чи внутрішнього боку; цю зміну прізвища робили для того, щоб приховати минуле новоприйнятих у Січ. Часто на запит російського чи польського уряду, чи нема в Січі якогось Іванова чи Войновича, запорізький Кіш відповідав, що таких осіб на Січі немає, а є Задерихвіст чи Загубиколесо, котрі вступили до лав козаків приблизно в той час, про який запитують московські чи польські люди. Змінивши ім'я й приписавшись до куреня, новачок приходив у той курінь, і курінний отаман у присутності козаків відводив йому місце завдовжки три аршини й завширшки два, кажучи при цьому: «От тобі й домовина! А як умреш, то зробим ще коротшу».Породженням відчайдушного й розкутого духу запорізького січового товариства є, очевидно, така своєрідна за значенням сполучуваних основ і за самим способом творення група прізвищ, що не має аналогій в антропонімії інших слов'янських мов, як Затуливітер, Неїжборщ, Недайкаша, Непийвода, Непийпиво, Підкуй-муха, Задерихвіст, Нагнибіда, Убийвовк, Паливода, Перебийніс, Покиньчереда, Прудивус (Прудиус), Роздайбіда, Цідибрага, Куйбіда та ін.Традицію наречення новобранців прізвиськом успадкували від запорізьких козаків учасники гайдамацьких повстань, що знайшло художнє відображення у відомій сцені Шевченкової поеми «Гайдамаки»:«...А як тебе Зовуть? Я не знаю».«Яремою». «А прізвище?»«Прізвища немає!» «Хіба байстрюк? Без прізвища - Запиши, Миколо, У реєстер. Нехай буде... Нехай буде Голий, Так і пиши!»«Ні, погано!» «Ну, хіба Бідою?» «І це не так. Стривай лишень, Пиши Галайдою».У цьому короткому огляді особових найменувань, що стали основою сучасних прізвищ, звичайно, не можна охопити всі типи українських прізвищ -цього величезного за обсягом і надзвичайно розмаїтого за будовою і значенням основ лексичного шару нашої мови. Хочеться лише ще раз підкреслити, що наше прізвище - це не сухий, позбавлений смислу паспортний знак. Це живе слово, пам'ять роду. І якщо одне прізвище несе в собі історію роду, то всі разом вони складають історію народу. Машинець Олександрhttp://www.roditeli.ua/view/ukr_name_fam
Історія народної вишивки в Україні іде коренями в глибину століть . Дані археологічних розкопок і свідчення мандрівників і літописців підтверджують, що вишивання як вид мистецтва в Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, датовані VІ ст., при дослідженнях показали ідентичність не тільки одягові, але і вишивці українського народного костюма XVІІІ-XІ ст. Арабський мандрівник X ст. н.е. у своїх розповідях про русів згадує, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам'ятники української вишивки збереглися тільки за останні кілька століть, але і цього досить, щоб з'ясувати, що елементи символіки орнаментів української вишивки збігаються з орнаментами, що прикрашали посуд давніх жителів території України періоду неоліту, трипільської культури. У далекій давнині основні мотиви вишивки відображали елементи символіки різних древніх культів. Протягом багатьох століть безпосередній конкретний зміст символів на вишивках губився , але традиції їхнього використання не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тварини).Геометричні (абстрактні) орнаменти властиві всієї слов'янської міфології. Вони дуже прості: кружечки, трикутники, ромби, зиґзаґи, лінії, хрести (прості і подвійні). Важко судити, який зміст вкладався в ці символи раніш. Сьогодні на їх основі в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучері", "кудрявці", "гребінці" і ін.інформація з http://stepan53.livejournal.com/33068.html
І. Ю. Недогибченко
студ.УДК 655.41;655.5(82-93)
У статті розглядається інфраструктура дитячого українського книговидавництва. Автор класифікує видавництва дитячої книги за рівнем дотримання стандарту ДСТУ 29.6-2002 та аналізує його вплив на загальну якість дитячої книги.
This article is about the ufrast nature of ukrainian children bookprinting. Author is clasifeing publighing houses of children book the accoding to the level of following the standart SSTU 29.6-2002 and is analising its influense on jeneral quality of children book.
На сьогодні до інфраструктури дитячого книговидавництва України входять одне державне підприємство "Веселка" та майже 20 недержавних видавництв і фірм. Кожне видавництво намагається визначити свою позицію на сучасному вітчизняному книжковому ринку: одні вже утвердилися на ньому, інші лише починають роботу. Випуском оригінальної та перекладної художньої, науково-художньої дитячої літератури традиційно займається "Веселка"; видавництво І. Малковича "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" спеціалізується на виданнях для наймолодших читачів, такого ж самого спрямування видавництва "Гроно", "Грайлик"; пізнавальну та ужитково-розвивальну літературу для дітей випускають "Аверс", "Богдан", "Освіта", "Школа"; ліцензійну перекладну літературу переважно художнього характеру видає "Махаон-Україна".
Звичайно ж, ці видавництва різняться між собою за своєю належністю, віковою аудиторією, тематичними аспектами. Відрізняються вони також і своєю продукцією.
Як відомо, якість видання визначається за різними аспектами. До критеріїв якості входять і вдало дібраний та опрацьований текст, і дизайн, і оздоблювальні матеріали видання, а також правильне поліграфічне оформлення. Якщо всі критерії мають творчий харектер, то останній з них чітко визначений галузевими стандартами. Для дитячих видань існує окремий стандарт: ДСТУ 29.6-2002 "Видання для дітей. Поліграфічне виконання" [1].
Метою дослідження є класифікація видавництв дитячої книги за рівнем дотримання стандарту ДСТУ 29.6-2002 та аналіз його впливу на загальну якість дитячої книги.
Завданням роботи є визначення основних типів видавництв, зорієнтованих на дитячу аудиторію, аналіз якості їх продукції відповідно до поліграфічних норм виконання.
Об'єктом статті стали українські видавництва, що випускають книги для дітей віком до п'яти років за роки незалежності України.
Предметом дослідження є книги для дітей, що вийшли друком у названих видавництвах.
Та для початку трохи про історію книговидання для дітей в Україні.
Першою друкованою кириличним шрифтом книжкою для дітей вважають "Буквар" Івана Федорова, виданий 1574 року у Львові [2]. Його хрестоматійна частина містить зразки тогочасної художньої, а також пізнавальної літератури для дітей.
У ХVII-XVIII століттях жанрово-видова палітра дитячої літератури помітно збагачується: поряд з абетками, граматиками, букварями з'являються твори, написані в жанрі повчань, настанов, бесід дорослих з дітьми. У навчальних книжках збільшується кількість текстів для читання. Наприкінці XVIII століття формується пізнавальна книжка, енциклопедія для дітей, активно розвиваються жанри подорожі, пригодницького, історичного оповідання, "дитячі" жанри художньої літератури. Книжку оздоблюють буквицями, заставками, орнаментом, гравюрами.
Репертуар нової української дитячої книги бібліографи починають з "Букваря славено-русскаго языка... к поученію посполитаго юношества в школах парафіяльних", виданого 1816 року. У 1816-1850 роках вийшло 14 назв книг навчального характеру. Першою художньою дитячою книжкою в новій українській літературі вважають "Читанку для малих дітей дошкільного і домашнього употребленія сочиненную" М. Шашкевича, видану в 1850 році накладом у 5 тис. примірників "Галицько-руською Матрицею".
Велике значення для розвитку української дитячої книги мало створення 1868 року у Львові товариства "Просвіта". Також в Галичині наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття з'явилися перші періодичні дитячі видання різного тематичного спрямування, адресності, соціально-політичного ухилу - "Ластівка", "Весна", "Рідна школа". Найпомітнішим явищем у тогочасній дитячій періодиці стали журнали "Дзвінок", "Світ дитини", "Дзвіночок" [3].
До репертуару художньої книги для дітей входили твори практично всіх відомих українських письменників тієї доби. Скажімо, ще за життя Т. Шевченка його пейзажна лірика й автобіографічна поезія ввійшли до всіх шкільних читанок.
Хоча поезії, байки, притчі Г. Сковороди, гумористичні оповідання та повісті Г. Квітки-Основ'яненка, вірші, байки Є. Гребінки ще важко назвати творами для дітей, вони викликають жваве зацікавлення малих читачів.
Починаючи з Т. Шевченка, тему дитинства не обминає жоден відомий український літератор.
Багату літературну спадщину, адресовану юним читачам, залишили Олена Пчілка, У. Кравченко, Борис і Марія Грінченки, О. Лотоцький.
Видатним теоретиком і практиком дитячої літератури вважається І. Франко. Письменник творив для дітей не принагідно, а серйозно й цілеспрямовано, прагнучи виховувати найкращі людські якості у маленьких читачів за допомогою поетичного слова. Як тонкий психолог, І. Франко намагався всі свої твори для дітей зробити цікавими і в працях не раз згадує про це, як про необхідну вимогу до дитячого твору [4].
У 1917-1918 роках, попри всілякі ідеологічні перешкоди, в українську дитячу літературу постійно приходили талановиті автори, народжувалися нові жанри, оновлювалась манера оповіді. Так, у другій половині 20-х років ХХ століття з'являються перші пригодницькі та науково-фантастичні твори, яких дореволюційна література для дітей не знала. Популярними стають так звані шкільні повісті. Нового звучання набуває літературна казка, розвиваються історична проза й драматургія для дітей [5].
Після відкриття в 1933 році московського "Детгиза" у березні 1934 році аналогічне видавництво відкривається в Україні - "Дитвидав". Протягом першого року існування "Дитвидав" випускає у світ 125 дитячих видань.
У 1934 році систему ДВУ ліквідовано і всю державну мережу видавництв УРСР фактично підпорядковано московському Госиздату.
На сьогодні сформована видавнича інфраструктура в Україні поки що не означає добре структурованого репертуару видань для дітей належної якості - і за змістом, і за формою. Між читацьким попитом та видавничим пропонуванням на ринку дитячої літератури ще існує чимало розбіжностей. Однією з них є бажання покупців мати професійно виконану книгу, яка відповідала б поліграфічним стандартам, а отже, і стандартам якості. А з боку видавництв - небажання чи неспроможність витрачати час і кошти на дотримання цих стандартів. За дотриманням стандартів українські видавництва можна класифікувати так:
Перший тип - видавництва, які пильно стежать за видавничими стандартами.
Найвиразнішим представником цього типу є видавництво "Веселка", за радянських часів єдине в Україні видавництво літератури для дітей.
Протягом 90-х років "Веселка" підготувала та видала понад 600 назв книжок загальним накладом до 50 млн. примірників, розширила популярні тематичні розділи й започаткувала нові серії, повернула із забуття десятки імен українських письменників та майстрів перекладацької справи, випустила у світ низку книжок сучасних українських поетів [6, 25].
Але через брак коштів видавництва не дотримуються деяких важливих пунктів стандарту, наприклад, менша за допустиму маса паперу, погана якість ілюстрацій (через дешеві фарби, насиченість ілюстрацій не відповідає нормам, вони розпливаються тощо [1, 4-5]). Тому видання програють у зовнішньому наповненні. Сучасна дитина звикла до яскравих зображень. Вони, зрозуміло, на книжкових полицях вирізняються, отже, швидше розкуповується. А продукція даного типу видавництв майже не дає прибутків.
Другий тип видавництв більш поширений на нашому ринку.
Це видавництва, які, намагаючись випускати дешеву продукцію, не завжди дотримуються стандартів з поліграфічного оформлення. Відбувається економія на титульних сторінках, оформленні бібліографічних та вихідних даних тощо. У підготовці видання до друку книговидавці прагнуть заощадити на редакторській та коректорській роботі, від чого потерпає текст. Майже вітсутні художні та технічні редактори, що позначається на дизайні видань. Адже виконання таких норм передбачає професіоналізм, потребує часу для досконалої підготовки видання, а отже, і додаткових витрат. А ще слід розуміти, що стандарти, надто у виданнях для дітей, мали на меті запобігти негативному впливові на здоров'я читача. Саме для цього у стандарті чітко зазначається насиченість ілюстрацій, їхнє співвідношення з текстами, величина кегля та шрифти у книжках для кожної вікової групи [1, 3].
Водночас видавництва даного типу намагаються втримати свої позиції на вітчизняному ринку яскравістю поліграфічного оформлення та оригінальністю змісту. Конкуренція, звичайно, сприяє розширенню асортименту, оригінальності рішень. Тут і книжки-витинанки, і використання різноманітних матеріалів, і книжки-складанки... Але в той же час бачимо дешеву й неякісну продукцію, яка може зіпсувати дитині зір або й зовсім відохотити від читання.
До третього типу ми віднесли видавництва, які творять продукцію в усіх відношеннях якісну. Такі книги мають більшу вартість, ніж видання двох попередніх типів, але приємно засвідчити, що все ж на нашому вітчизняному ринку існують по-справжньому професійні видавництва. Ціни на такі видання теж високі, але попит від цього не зменшується. Тут можна назвати київське видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА".
На ринку книги для дітей видавництва "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" - це ексклюзивні українські дитячі книжки для читачів від 2 до 102 років (так визначає читацьку аудиторію власник видавництва).
Засноване 1992 року українським поетом Іваном Малковичем.
Назву видавництва було запозичено в Івана Франка. В оповіданні класика малий школяр Грицько на батькове запитання "А що ви сьогодні вчили в школі?" слухняно відповів: "А-ба-бу-га-ла-магу". Себто - абетку.
За кількістю назв та накладами воно не може конкурувати з "Веселкою". Але за якісними показниками продукції видавництву І. Малковича, певно, сьогодні в Україні немає рівних. Видання "А-Ба-Би..." відзначаються особливою ошатністю, розкішністю художньо-технічного оформлення, високою мистецькою вартістю ілюстративного матеріалу, поліграфічним виконанням європейського рівня. Критики вважають, що І. Малковичу вдалося створити естетичний еталон дитячої книжки. Саме з його видавничою продукцією пов'язаний перший випадок придбання авторських прав зарубіжними видавцями в незалежного українського видавця: йдеться про купівлю нью-йоркським видавництвом Alfred A. Knapf прав на книжку "Котик і півник" (літературне опрацювання І. Малковича, ілюстрації К. Лавра, переклад англійською М. Онищук) [6, 26-27].
Висока якість видавничого виконання зумовлює також високі ціни на продукцію "А-Ба-Би...", за що часто дорікають. Та це, мабуть, не проблема видавництва І. Малковича, а проблема ринку книги для дітей в Україні, який, на жаль, ще не наповнений різноманітною за ціною і за накладами продукцією.
Видавництва, які спеціалізуються на дитячій літературі, намагаються задовольнити різноманітні смаки своїх читачів. Це стосується як зовнішньої привабливості, так і якісного поліграфічного оформлення. Проте акценти розставляють по-різному: перші - дотримуючись видавничих стандартів, не звертають увагу на уподобання молоді. Другі - істинно ринкові видавництва, ставлять за мету отримати прибутки, а тому роблять свою продукцію привабливою зовні, нехтуючи елементарними видавничими нормами. І, нарешті, третій вид - талановите поєднання всіх аспектів якості у видавничій продукції "А-Ба-Би...", яке, сподіваємося, стане прикладом для інших видавництв українського ринку.
І наостанку: " Дитячі книжки можна поділити на дві основні категорії. До першої належать книжки, які я порівняла б із дзигою: покрутить дитина дзигу, та їй поспіває-прогуде одну й ту саму нехитру пісеньку, впаде на бік. І дитина про неї забуде. Але є книжки, котрі можна порівняти з улюбленою лялькою, дитина не розлучається з нею, бавиться, няньчиться багато днів, місяців, літ: вкладається спати, кладе її на ніч поруч себе. А коли дорослішає, кожна дитина скоріш за все пригадує не дзигу, а ту, найулюбленішу ляльку дитинства..." [7].
Відповідальність за те, чи пригадуватиме теперішнє молоде покоління в дорослому віці уроки життя, винесені зі своїх перших книжок, лежить як на сучасному авторові, так і на видавцеві.
1. ДСТУ 29.6-2002. Видання для дітей. Поліграфічне виконання: Загальні технічні вимоги: Вид. офіц. - К.: Держкомінформ України, 2002. - 16 с. 2. Тимошик М. С. Українські друкарі та їхня роль у ствердженні вітчизняної школи редагування та видавничої справи: Текст лекції для студ. - К.: Інститут журналістики, 2002. - С. 11. 3. Шеремет Л. М. Українська преса Галичини і становлення шкільного книговидавництва (кінець ХІХ - початок ХХ століття): Дис...к. філол. н.: 10. 01. 08 / Українська академія друкарства. - Л. 1997. - 176 с. 4. Гутенна В. І. І. Я. Франко - дитячий письменник: теоретик і практик: Дис. ... к. філол. н.: 10. 01. 01 / Луганський держ. педагогічний ун-т імені Тараса Шевченка. - Луганськ, 2001. - 203 с. 5. Вернигора Н. М. Література для дітей у ХХ ст.: жанрово-тематичний аспект // Наукові записки Інституту журналістики. К.: Інститут журналістики КНУ Тараса Шевченка, 2004. - Т. 14. - С. 87-94. 6. Огар Є. І. Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. заклад. / Українська академія друкарства. - Л.: А3 - Арт, 2003. - 160 с. 7. Костецький А. Дещо про дитячу літературу // Українська дитяча література: Хрестоматія: У 2 ч. / Упор. І. Луценко, А. Подолинський, Б. Чайковський. - К.: Вища школа, 1992. - Ч. 2. - С. 21.
© Інститут журналістики.
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article...
В тексті можна використовувати Wiki або HTML теги
