українська іміграція до Бразилії

про цінні документи в Музеї української імміграції м.Прудентополіс

розказує директор Музею Мирослава Кривий

з матеріалів Музею української іміграції в м.Прудентополіс

фотографії з фондів Музею

Українська громада Бразилії

Українська громада Бразилії
© «Народний Оглядач» 23.06.2004

Інформаційна довідка

1. Етапи імміграції українців до Бразилії

Згідно з історичними дослідженнями, процес формування українського середовища в Бразилії відбувався в три етапи: перший - кінець XIX ст.-початок XX ст., другий - 1920-1930 рр., третій - 1947-1952 рр.

Перші невеликі групи українських іммігрантів прибули до Бразилії в 1872-1884 рр. і осіли, головним чином, у мм.Сан-Пауло та Куритібі. Однак, у списках імміграційних служб вони значилися як "слов'янські іммігранти", які прибули з території Польщі.

Як свідчать офіційні документи, масовий приїзд українців до Бразилії першої хвилі імміграції припадає на 1895-1907 рр. Протягом цього періоду до країни прибуло з Східної Галичини і Буковини близько 9 тисяч сімей, які поселилися у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши перші українські колонії Санта-Барбара, Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона, Прудентополіс. На початку XX ст. українська імміграція в Бразилії налічувала близько 24 тисяч осіб.

Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1910-1914 рр., причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці Сан-Пауло – Ріо-Гранде-ду-Сул. В цей період до Бразилії прибуло близько 20 тисяч українських емігрантів, які створили нові українські поселення в Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.

Хоча після Першої світової війни імміграційний потік українців до Бразилії помітно зменшився, передусім, з політичних причин, у міжвоєнний період сюди прибуло близько 9 тисяч осіб.

В 1947-1951 рр., під час третьої хвилі імміграції, до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Як свідчать історичні документи, більшість з них були освіченими і належали до прошарку інтелігенції. Однак, переважна частина цієї інтелігенції не змогла пристосуватися до складних умов життя української імміграції в Бразилії і переїхала до США та Канади, а ті, що залишилися, поселилися в Сан-Пауло, Порто-Алегре і Каноасі (штат Ріо-Гранде-ду-Сул) та в штатах Гойас, Мінас-Жераїс, Ріо-де-Жанейро.

Таким чином, протягом 65 років до Бразилії емігрувало близько 62-65 тисяч українців.


2. Сучасний кількісний та соціальний склад української громади

Точних даних щодо загальної чисельності українців у Бразилії не існує. Оскільки українці першої і другої хвиль імміграції прибували до цієї країни з документами, виданими їм в Австро-Угорській імперії та Польщі, бразильські імміграційні органи реєстрували їх відповідно "австрійцями" і "поляками". Іммігранти останньої хвилі вже документувалися посвідками на проживання іноземців із зазначенням їх української національності, проте більшість з них на сьогодні вже асимілювалися. Діти українських іммігрантів, народжені в Бразилії, автоматично отримували її громадянство без внесення до документів записів про українське походження. Відсутність у країні офіційних установ, які б у ті часи вели статистичний облік іммігрантів за їх етнічним походженням, а, з іншого боку, проведення перепису населення без зазначення відомостей про приналежність до тієї чи іншої національної меншини чи етнічної групи, за винятком індіанського населення, виключають можливість отримання відомостей про кількісний склад української громади. За оцінками дослідників української імміграції в Бразилії, в 1972 р. тут проживало 153 тисячі українців, з яких у штаті Парана - 130 тисяч, Сан-Пауло - 14 тисяч, Санта-Катаріні - 5 тисяч, Ріо-Гранде-ду-Сул -З тисячі і близько однієї тисячі в інших бразильських штатах.

В 1996 р., згідно з архівними даними парафій Української греко-католицької церкви, у штаті Парана проживало близько 320 тисяч бразильських українців-католиків (або 95%). Якщо до них додати ще 5% українців православної віри, то на сьогодні в штаті Парана нараховується приблизно 340 тисяч етнічних українців.

Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті є: Прудентополіс (38 тис), Куритіба (33 тис), Уніао-да-Віторіа (26, 4 тис), Пітанга (19,5 тис), Іраті (14,3 тис), Круз-Машадо (12,5 тис), Ріо-Азул (10 тис), Маллет (9,5 тис), Іваї (9 тис), Кампо- Моурао (8,3 тис), Ронкадор і Понта Гросса (по 7 тис), Антоніо-Олінто (6,2 тис), Пато- Бранко і Пауло-Фронтін (по 5,5 тис). Окрім цього, від 500 до 4 тис бразильців українського походження проживають в інших 35 муніципалітетах штату.

В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, а в штаті Ріо-Гранде-ду-Сул – в Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.

В штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-ду-Сул.

Більшість етнічних українців проживають у сільській місцевості, тому майже 80% дорослих громадян зайняті у сільському господарстві, вирощуючи пшеницю, сою, чорну квасолю, рис, маніоку, мате, цитрусові, тютюн.

У промисловості зайнято близько 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі з них є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик.

Лише незначна частина українців, завдяки своїм здібностям, стали заможними і відомими в Парані та в інших штатах Бразилії. Серед відомих бразильських українців Парани, які займаються підприємницькою діяльністю, відзначаються родина Деметерків, яка раніше володіла мережею супермаркетів "Меркадорама", а зараз займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей, економіст Андре Захаров – колишній президент Індустріального міста Куритиба, який до обрання його федеральним депутатом Національного конгресу Бразилії (лютий 2003 р.) був головою Євангельського благодійного товариства Куритіби. Зараз він очолює в Національному конгресі парламентську Групу "Бразилія-Україна". До заможних українців можна також віднести відомого в країні доктора нейрохірурга Аффонса Антонюка (був кандидатом у сенатори), економіста Сержіо Мартенця, онколога Богдана Кобилянського, директорів туристичного агентства "Дніпро-Голд" Сержіо Мацюру і Павла Ногаса (на сьогодні, це єдина туркомпанія в Бразилії, яка регулярно організує для бразильців, переважно українського походження, тури в Україну та поширює інформацію про туристичні можливості нашої держави. В 2001 р. обидва власники цієї фірми були відзначені Почесною грамотою тодішнього Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України та листами-подяками посольства України).

В галузі культури та літератури українство Бразилії представлено відомою поетесою Оленою Колодій (м.Куритіба), літератором Вірою Селянською-Вовк (м.Ріо-де-Жанейро) та письменницею Кларісою Ліспектор (померла в 1977 р.). До них можна віднести також істориків Оксану Борушенко, Павла Горбатюка, лінгвістів Мігель Вовк та Володимира Кульчицького.

Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, відзначаються колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер (нині Генеральний секретар Міжнародного союзу аркитекторів), екс-президент державної нафто-газової компанії "Петробраз" Феліпе Рейштул, засновник журналу "Маншете" і телепрограми "Маншете" Адолфо Блок.

Разом з цим, участь представників української громади у політичному житті штатів та країни залишається на низькому рівні. За сто років існування української громади в цій країні лише декілька громадян українського походження були депутатами законодавчих органів штатів і Національного конгресу. Федеральним депутатом один раз був Фірман Нето (в 1950-1954 р.р.), він же в 1946-1950 р.р. обирався до Законодавчої асамблеї штату Парана, Віра Ветчимишин Ажіберт (1986-1990 р.р.), Іван Тихий (1994-1998 р.р.) На сьогодні керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади бразильці українського походження займають, головним чином, на рівні муніципалітетів, зокрема, це мер м.Гуарапуава Віктор Бурко (зовсім не говорить українською мовою) та мер м.Маллет-Лауро Баран. У муніципалітетах компактного проживання українських громад бразильські українці також займають посади віце-мерів, секретарів префектур, обираються депутатами муніципальних палат.


3. Громадські, культурно-освітні та релігійні організації

Громадські та культурно-освітні організації українських іммігрантів у Бразилії з'явилися наприкінці XIX ст. Одним з перших таких об'єднань було товариство "Просвіта", засноване в 1898 р. у м.Куритіба. Головним завданням "Просвіти" було проведення культурно-освітньої роботи серед українців з орієнтацією на товариство в Україні. З цією метою були відкриті бібліотека, спеціальна школа аграрників, а також курси мистецтва і літератури. Відділення товариства "Просвіта", які з часом отримали назву "Товариства ім.Т.Г.Шевченка", були відкриті в інших містах компактного проживання українських емігрантів у штаті Парана. В 1914 р. в Парані вже діяло 32 таких товариства.

Окрім цього, в 1910 р. у м.Прудентополіс і в 1919 р. в м.Дорізона були створені "Українські народні ради", а в 1922 р. в м.Уніао-да-Віторіа за ініціативою представника Західно-Української Народної Республіки Петра Карманського був заснований "Український союз Бразилії" (в 1934 р. змінив назву на "Хліборобсько-освітній союз"), який мав стати політичною, економічною та культурно-освітньою організацією з центральним керівництвом і його представниками у містах компактного проживання українців. Однак, відсутність громадських лідерів, які б могли організувати відповідну роботу на місцях, розкол громади на дві протилежні групи, що сформувалися під впливом політичних і соціальних ідей галицької та наддніпрянської інтелегенцї, а з іншого боку, загальна неграмотність більшості іммігрантів та їх велика прихильність до церкви, не дали можливості "Українському союзу" стати об'єднавчим центром української імміграції в Бразилії.

З кінця 30-х років та у повоєнний період у результаті політики "націоналізації", запровадженої урядом Бразилії, який заборонив існування усіх іммігрантських організацій та об'єднань, діяльність українських товариств була припинена і відновилася лише після Другої світової війни.

В 1947 р. при сприянні Хліборобсько-освітнього союзу було створене "Товариство прихильників української культури". В 1953 р. ці організації заснували "Українсько-бразильський комітет", який через політичні та соціальні розбіжності його керівництва через три роки припинив свою діяльність.

На сьогодні українська громада Бразилії на 97% складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь і не вважається як суспільно-політична чи етнічно об'єднана громада. Причинами цього є їх природна асиміляція в суспільне життя країни, віддаленість районів концентрації українців від головних центрів, переважна частина яких проживають в сільській місцевості, низький матеріальний та освітній рівень бразильських українців, а також їх налаштованість більше довіряти релігійним, ніж громадським лідерам. Саме завдяки сильному впливу церкви, передусім Української греко-католицької, громадою фактично керують єпископи і священики, які через релігію намагаються підтримувати в її середовищі "український" дух, заохочують вивчати українську мову, зберігати національні традиції, звичаї і фольклор.

При цьому зв'язку слід зазначити, що завдяки роботі релігійних діячів у 1898 р. в м.Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи. Пізніше, в 1935 р., у м.Василіяни створили постійну українську середню школу (малу семінарію Св.Йосипа) з українською та португальською мовами навчання, а з 1941р. українська мова викладається в Інституті катехиток Св.Ольги (м.Прудентополіс). У Прудентополісі -"релігійній столиці української громади" - на сьогодні діють український клуб з фольклорною групою "Веселка", Асоціація вчителів української мови, Товариство освіти Св.Василя, яке видає газету "Праця" - інформаційний бюлетень релігійного змісту, який виходить два рази на місяць, кооператив декоративно-прикладного мистецтва та писанки, а також музей української імміграції. В 1980 р. в Куритібі за ініціативою УГКЦ було створено релігійно-культурний центр "Полтава", який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок "Фіалка", оркестр, суботню школу і духовну семінарію.

Паралельно з українськими релігійними громадами, які об'єднані навколо 24 парафій (понад 200 церков) УГКЦ та 16 парафій Української автокефальної православної церкви, існують громадські організації та клуби. У Куритібі діє Українське товариство Бразилії (до квітня 2000 р. ХОС), до якого входять Українсько-бразильський клуб, Асоціації українських жінок та декоративно-прикладного мистецтва, фольклорна група "Барвінок", чоловічий хор "Гайдамаки", суботня школа ім.Лесі Українки, музей історії української імміграції. Товариством видається щомісячний інформаційний бюлетень "Хлібороб" тиражем 300 примірників, в якому публікуються українською і португальською мовами короткі статті про головні політичні, економічні та культурні події в Україні, подається інформація про різні заходи, що проводяться громадою. З цією газетою активно співпрацюють посольство України та Консульство України в м. Куритіба. Українське товариство Бразилії має свої філіали з автономним керівництвом в Понта-Гроссі та Уніао-да-Віторіа.

В Куритіби існує також Товариство прихильників української культури (ТПУК), яке організує культурні заходи, тематичні вечори, присвячені історії, культурі, літературі України. Товариство займається також видавничою діяльністю. Зокрема, за сприяння цієї організації були видані португальською мовою брошури про творчий шлях Т.Г.Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також збірник віршів місцевої української поетеси Олени Колодій. За ініціативою членів ТПУК в м. Куритіба було створено Інститут тропічних рослин, який зараз здійснює в Прудентополісі проект з вирощування та первинної переробки трави мате - південноамериканського чаю.

В Куритіба є площа України з пам'ятником Т.Г.Шевченку та меморіал України, які вважаються історично-культурною спадщиною муніципалітету. Пам'ятники Т.Г.Шевченку є також в мм. Прудентополісі та Порто-Алегре.

В 1985 р. за ініціативою Голови Світового конгресу вільних українців (зараз СКУ) Петра Саварина було створено Українсько-бразильську центральну репрезентацію (УБЦР) як представницький орган різних українських організацій в Бразилії при всесвітній організації українців. До складу УБЦР входять Українське товариство Бразилії, УГКЦ, УАПЦ, ТПУК, Товариство "Соборність" (м.Сан Пауло) та Асоціація українсько-бразильської молоді. Голова УБЦР обирається на 2 роки на загальних зборах представників зазначених організацій. Оскільки діяльність УБЦР зосереджена в м.Куритіба, то вона є мало відомою серед широкого загалу української громади в інших містах штату Парана та Бразилії в цілому. З 2003 року новим головою УБЦР є Віторіо Соротюк.

Таким чином, діяльність вищезазначених організацій і товариств допомагає українцям Бразилії зберігати свою культуру, національні традиції та звичаї.


4. Ситуація з українською мовою

За рівнем володіння українською мовою громаду можна поділити на три групи.

Першу, найменшу у процентному відношенні групу, складають члени громади, що володіють українською мовою в повному обсязі. Головним чином, це іммігранти, які народилися і отримали освіту в Україні.

До другої категорії україномовних бразильців можна віднести тих, хто народився вже в Бразилії в сім'ях українських іммігрантів. Для них українська мова, успадкована від батьків як ознака сімейної та національної тотожності, стала засобом спілкування на побутовому рівні. Тому більшість з них з труднощами вміє правильно читати і писати. Лише окремі етнічні українці з цієї категорії, головним чином ті, що працюють в сфері освіти, культури або займаються релігійною діяльністю, володіють українською мовою. Вивчення і збереження ними української мови зумовлено, передусім, виховним впливом в їх сім'ях, знайомих, а також їх професійним ентузіазмом, який зберігався завдяки періодичним культурним і науковим контактам з Україною.

Найбільшу групу (близько 95%) складають представники другого і п'ятого поколінь бразильців українського походження, а також діти, народжені від змішаних шлюбів. Збереження ними мови, хоча б у колі сім'ї та близьких, майже ніякими мотивами не стимулюється. Ця категорія етнічних українців вважає себе більше бразильцями, ніж українцями, і мовне середовище, в якому вони народилися, не зобов'язує їх до знання української мови, навіть, якщо вони є членами громадських і культурно-релігійних організацій.

Разом з цим у Бразилії створені всі необхідні умови для вивчення української мови та літератури. З 1985 р. в м.Куритіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.

У жовтні 1989 р. за ініціативою депутата Законодавчої асамблеї Парани Віри Ветчимишин Ажіберт до нової конституції штату було внесене положення, яке гарантує учням державних середніх шкіл можливість самостійно обирати для вивчення іноземну мову. Завдяки цьому були створені умови для вільного викладання української мови як іноземної в державних школах, які знаходяться в місцях компактного проживання етнічних українців.

З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м.Прудентополіс та в учбових закладах у місцях компактного проживання українців. Збільшення кількості шкіл з викладанням української мови викликало необхідність підготовки відповідного викладацького складу, розробки учбових програм, що, в свою чергу, зумовило створення в 1995 р. в м.Прудентополіс Асоціації вчителів української мови Бразилії. На сьогодні Асоціація об'єднує 123 викладачів української мови і літератури.

Дієвим стимулом для заохочення вивчення української мови молодим поколінням бразильських українців може бути надання їм державних стипендій для навчання у вищих учбових закладах України, за умови укладення міжурядової угоди про взаємне визнання дипломів про вищу освіту.


5. Щодо питання національних меншин у Бразилії

Згідно із статтею 5 Конституції ФРБ 1988 р. "Про колективні та особисті права і обов'язки" в цій країні забороняється здійснення дискримінаційної політики проти певних етнічних груп або окремої особи, тому в бразильському суспільстві не існує таких понять, як "національна меншина" та "права національних меншин", а також окремих законодавчих актів, якими б визначались основні напрями державної етнополітики. Це підтверджується також відсутністю у системі федеральних органів законодавчої і виконавчої влади та на рівні штатів комісій, комітетів та установ у справах національних меншин.

Відсутність в Бразилії державної політики стосовно етнічних груп можна пояснити також тим, що в національній юриспруденції не існує відмінності між термінами "національність" і "громадянство" під час набуття громадянства за народженням країни. В країні діє принцип за "правом грунту" (jus soli), тобто громадянство надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства батьків, їх національності та етнічного походження.

Враховуючи вищезазначене, можна зробити висновок про те, що представники української громади, так само як і представники інших національностей та етнічних груп, за винятком індіанського населення, не виділяються в окрему національну меншину, а тому політика в забезпеченні державою етнонаціонального розвитку українців Бразилії відсутня.

Отже, збереження національно-культурної та мовної ідентичності бразильців українського походження залежить не від державних органів Бразилії, а від діяльності громадських, культурних, освітніх і релігійних організацій.

Під час роботи Другого Всесвітнього форуму українців (20-25 серпня 1997 р.) було проведено експертне опитування його учасників на тему збереження етнічної ідентичності зарубіжних українців та відносин з Україною. На запитання: наскільки державні органи країни проживання сприяють створенню умов (організаційно-правових, культурно-освітніх, інформаційних тощо) для збереження та розвитку українцями такої ідентичності, представники українців Бразилії відповіли, що українська громада в цій країні вже інтегрувалася в її суспільне життя і внаслідок природної асиміляції має "великі труднощі із збереженням своєї етнічної ідентичності".

Джерело:http://observer.sd.org.ua/news.php?id=4082

Василь Верига УКРАЇНЦІ ПОЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ

[ Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII - початок ХХ ст.). Розділ VI. Вид. "Світ", Львів 1996. ]

Бразилія

Другою країною, яка відкрила свої кордони для європейської імміграції, була Бразилія зі своїми величезними просторами 8,5 млн. кв. км у Південній Америці, головно у басейні найбільшої у світі ріки Амазонки. Це колишня португальська колонія, яка поділена на 20 автономних провінцій і чотири території зі столицею у місті Ріо-де-Жанейро, що над Атлантійським океаном.

У 1888 р. в Бразилії скасовано жорстоке невільництво чорношкірих. Як тільки про це проголошено декрет — вони покинули своїх панів-плантаторів. Але плантації потребували робітника і плантатори стали організувати приїзд білих з Європи. Вони оплачували кошти подорожі, а на місці забезпечували робітників харчами й одягом. Все це виглядало дуже заманливо й викликало в Галичині т.зв. бразилійську гарячку. До пристаней стали тікати тисячі чоловіків, а то й цілі родини, бо можна було емігрувати й не треба було продавати грунтів і турбуватися коштами подорожі.

Щойно приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда не все говорила. Плантатори за харчі й одяг заламували настільки високі ціни, що робітник ніколи не міг залишити плантатора і стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками мало що не так як з чорними невільниками. Робітники бунтувалися та втікали з праці, але за те плантатори їх карали й були випадки, що замикали робітників на ніч до давніх невільничих в'язниць.

Перші відомі українці в Бразилії — це родина Миколи Морозовича, що виїхав з Золочівщини у 1872 р. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії були в 1876 р., потім у 1886, а в 1891-1892 рр. виїхало до 60 українських родин-емігрантів.

Уряд Бразилії намагався заселити землі внутрі країни, щоб їх загосподарити. Масового характеру еміграція набрала в 1895-1896 рр. внаслідок т. зв. бразилійської гарячки, спровокованої агентом італійських пароплавних ліній, який обіцянками дешевої землі, а також тим, що бразилійський уряд покривав кошти подорожі, зворохобили сільську бідноту північно-східної Галичини. Протягом двох років виїхало понад 5000 родин, тобто близько 15 000 українців. У 1897-1907 рр. була друга хвиля масової еміграції знову з Галичини і цим разом виїхало понад тисячу родин, але вже на власний кошт.32

Перші групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині в кількості 120 родин прибули до Бразилії між 1892-1914 рр. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо Гранде до Суль, а решта розпорошилася по інших провінціях.

Однак життя емігрантів у Бразилії не було легким. Їх спершу саджали до бараків, в яких санітарне облуговування було зовсім незадовільне, де вони чекали на обіцяну землю. Багато з них не змогло дочекатися її й умирало з виснаження, голоду та епідемій. Але ті, що пережили, діставали по 60 акрів, тобто 25 га землі, серед пралісів у провінції Парана, в непривітних гористих околицях сучасного Прудентополя, зарослої непрохідною пущею. Щойно, викорчувавши дерева з допомогою дуже примітивних знарядь, — сокир, ручних пилок і лопат, можна було зробити перші посіви. Висохлі, зрубані дерева усували при допомозі вогню.33 Один із сучасників так описував долю українського поселенця: "Земля його бідна, насіння винищують мурахи й величезні табуни папуг, а мавпи руйнують засіяні поля. Але найгірше давалися взнаки індіяни, на землях яких опинилися іммігранти. Вони нападали на новопоселенців й масакрували їх як небажаний елемент. В місцевості Моема провінції Санта Катаріна стоїть хрест на пам'ять вимордованих поселенців".34

Голод, пошесті, як також вороже ставлення місцевого населення, спричинили серед перших поселенців велику смертність, деякі з них поверталися до Галичини. Тільки наполегливість і завзятість української людини та духова наснага дозволили їй вийти переможно з цієї, здавалось би, безнадійної ситуації.35 Треба підкреслити, що до вибуху першої світової війни українські поселенці займалися головно хліборобством серед субтропічних лісів.36

У духовному житті українських поселенців у Бразилії головну роль відігравала Церква, що була єдиним стабільним чинником з-посеред усіх інституцій культурно-освітнього характеру. В умовах величезного розпорошення українців Церква зв'язувала їх в одну національно-релігійну спільноту. Але в перших роках виникли поважні труднощі щодо організації церковно-релігійного життя, бо місцевий латинський єпископат, неознайомлений зі східнім обрядом, поставився неприхильно до приїзду українського духовенства, зокрема жонатого.37

Першим українським католицьким священиком, який приїхав до Парани в червні 1896 р., був о. Михалевич, але місцева церковна влада заборонила йому, як жонатому, виконувати душпастирські обов'язки, і він покинув Бразилію. У липні 1896 р. за дорученням митрополита Сембратовича прибув о. Никон Роздольський, повдовілий світський священик. Він отримав дозвіл на виконування душпастирських обов'язків у колонії Ріо Клеро. У листопаді та грудні 1896 р. колонії Парани і Санта Кароліни відвідав о. Іван Волянський (1857-1926).

Наступного року у червні приїхав до Бразилії монах о. Антін Мартинюк, а в 1902 р. дісталися ще три монахи-василіяни. На початку XX ст. прибули два монахи і три світських священики.38

У 1911 р. з Галичини приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії й осіли у Прудентополісі, друга їх група прибула 1913 р. Хоч до їхніх завдань належало передусім ведення сиротинців, допомога хворим, обслуга церков і т.п., обставини заставили сестер насамперед зайнятися школами і виховною роботою. З самого початку перебрали вони школи в Прудентополісі та в Ірасемі, а надалі й в інших скупченнях українців. Жодній ділянці культурно-освітнього життя не присвятили українці Бразилії стільки уваги, як рідному українському шкільництву.

У надверчір'я св. Івана 1897 р. приїхав до Прудентополісу перший монах василіянин о. Сильвестер Кизима, який зразу стрінувся з поважними труднощами. Польські поселенці приїхали швидше до Бразилії й мали вже своє духовенство, яке наставило місцеву латинську ієрархію цілком вороже до українців. Коли о. Сильвестер прибув до Куритиби і пішов до місцевого єпископа Йосипа Барроса, щоб отримати дозвіл душпастирювати серед українських поселенців, то єпископ, за намовою польського священика, не хотів його прийняти й казав йому повертати назад до Європи. Польські священики запевняли єпископа Барроса, що українських священиків не треба, бо польські розуміють українську мову й можуть обслужити українських поселенців. І щойно на інтервенцію Апостольського нунція в Ріо-де-Жанейро єп. Баррос дозволив о. Кизимі душпастирювати в Прудентополісі.

Але поляки не змирилися і звернулися до префекта Конгрегації Поширення Віри в Римі кард. Ледуховського, поляка за національністю. Цей кардинал наприкінці 1899 р. видав дві інструкції у справі душпастирювання серед українських поселенців в Бразилії, які, якщо б застосувати їх на практиці, спричинили б повільну смерть української громади в Бразилії. О. Кизима запротестував, справа знов опинилася в Римі і папа Венедикт XV видав новий декрет, яким заборонив латинським священикам перетягати українців з українсько-візантійського обряду на римо-католицький.39 Початки українського шкільництва в Бразилії сягають 1897-1898 рр. Спочатку школи організувалися у приватних хатах завдяки батькам і священикам. Від 1907 р. державні колонізаційні чинники почали їм навіть матеріально допомагати. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було 35 українських шкіл: у Прудентополісі 22, а в межах провінцій Парана і Санта Катаріна 12 та одна у Ріо Гранде до Суль. Школа у Прудентополісі мала в 1913 р. 123 учні, а всі інші школи — 507. Державні допомоги отримувало вісім шкіл.

У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація — Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що "Рідна школа" в Галичині. Продовж наступного року організовано філії Шкільного союзу у 14 місцевостях. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через брак належного зрозуміння батьків, з одного боку, та кваліфікованих педагогів, з іншого. Шкільний союз просив допомогу в австрійсько-угорської амбасади у Ріо-де-Жанейро та консуляту в Куритибі, які щедро допомагали польським школам, але ці заходи, поза пустими обіцянками, не мали успіху. Тільки одна школа у Прудентополісі отримала раз грошову допомогу в 1913 р. Таку неприязнь треба пояснювати ворожим ставленням до українців людей, якими були наповнені закордонні австрійські представництва. Українці домагалися, щоб при австрійському консуляті у Куритибі був окремий український секретар, але вибух війни 1914 р. перекреслив всі ці заходи.40

З розвитком української громади в Бразилії настала потреба розширити діяльність і на суспільно-громадські установи подібно як це було в Галичині. Внаслідок того у Куритибі 1902 р. постало товариство "Просвіта", яке поставило собі за мету ширити освіту серед українських поселенців Бразилії. До 1914 р. таких "Просвіт" організовано декілька під різними назвами. В парі з тим вже в половині 1904 р. виникла думка видавати український часопис, що вимагало друкарні з українськими черенками. Тоді був обраний т.зв. Друкарняний комітет, який вислав до Галичини свого представника закупити черенки. На жаль, він там помер і справу так і не завершено. Щойно в 1907 р. з'явилося перше число газети "Зоря — часопис русько-українська в Бразилії" за редакцією Степана Петрицького, з датою 15 листопада. "Зоря" спершу виходила періодично щодва тижні тиражем 500 прим. Але незабаром між членами "Просвіти" розпочалася боротьба за напрям часопису, який став на радикальні позиції. Дійшло до зміни редактора, але в половині 1910 р. видавництво перестало існувати з браку фондів і часопис більше не поновлювався.

У міжчасі опоненти радикального напрямку, згуртовані в новому Товаристві ім. Шевченка, заснованому в Куритибі, з січня 1910 р. почали випускати часопис "Прапор" тиражем 500 прим. Редактором був студент, що приїхав зі Львова, — Клим Гутковський. "Прапор" виходив до половини 1911 р., тобто аж від'їзду Гутковського назад до Європи.

Однак потреба пресового органу для українських поселенців Бразилії не відпала. Її вперто пропагував монах-василіянин о. Маркіян Шкірпан. У Прудентополісі 22 грудня 1912 р. з'явилося перше число часопису "Праця", під редакцією учителя Осипа Мартинця, який саме тоді прибув з Європи до Бразилії. У вступній статті редактор писав, що "треба було дати розпорошеним поселенцям часописний зв'язок, і не тільки дбати про їхню інформацію про біжучі події дня, та їхній ріст у діяспорі, але нести знання рідної історії, обряду, політичної думки тощо. Бажаємо заспокоїти духові потреби нашого руського народу в Бразилії, піднести його рівень просвіти, збудити в нім народню свідомість та злучити всі наші сили до спільної просвітньої народної праці".41

В останньому абзаці редактор наголошував, що "Праця" стане народним заборолом перед винародовленням наших дітей і виховає їх на спільних духом синів нашої Руси-України. Слід підкреслити, що з цих позицій "Праця" ніколи не сходила і сповнила їх у своїй інформативній та виховній місії.42 По смерті О. Мартинця в 1913 р. редактором став василіянин Рафаїл Криницький.

З розвитком української громади в Бразилії виявилася потреба мати загальногромадську центральну організацію, яка б охоплювала керівництво всіх ділянок суспільно-громадського життя. Ініціаторами здійснення цього задуму були монах Р. Криницький і К. Гутковський.

У Куритибі 31 липня 1910 р. бразилійські українці організували свій перший Конгрес, який розглядав потреби українських колоній, головно будову шляхів і встановлення поштового зв'язку, можливості заснування "Експортового Дому" і потребу спровадження нових священиків та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії. У тій справі Конгрес звернувся з окремим меморіалом до папи Пія Х про призначення єпископа, або принаймні апостольського вікарія для українців католиків. Меморіал мав деякий успіх, бо хоча тоді єпископа не призначено, але окремим декретом Конгрегація Поширення Віри доручила в 1916 р. латинським єпископам безпосередню опіку над духовенством і вірними греко-католицького обряду в Бразилії й Аргентині і це вплинуло на ставлення до української Церкви.43

У висліді цих нарад Конгрес покликав до життя Українську Народну Раду з осідком у Прудентополісі, яка мала зайнятися виконанням конгресових ухвал. Тобто українці заснували свого роду центральну установу, чи репрезентацію, що було неабияким досягненням. Слід підкреслити, що деякі делегати ішли пішки до 150 км, щоб взяти участь у цій історичній події.

Українська Народна Рада найбільше уваги присвятила організації " Експортового Дому", який мав розв'язати пекучу проблему — збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада нав'язала контакт з львівською "Народною Торгівлею", яка в порозумінні з Галицьким Краєвим Відділом і віденським Міністерством Торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження торговельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійснення цього проекту.44

[33] Sawyckyj A.H. Chands across the sea: among the Ukrainians of Brazil // Svoboda weekly. — 1975. — No. 114. — 14 sерt.

[34] Sawyckyj А.Н. Ор. сіt. // Ibid. — Nо. 124.— 28 sept.

[35] Рубінець М. 90-ліття українського поселення у Бразилії // Свобода. — 1986. — Ч. 128. — 9 липня.

[36] Енциклопедія українознавства. — Париж — Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 170.

[37] Гец М. Вказ. праця. — С. 239-240.

[38] Там же. — С. 240.

[39] Федьо Г. Приїзд василіян на місію до Бразилії. Календар світла на Божий 1974 р. — Торонто. — С. 132-133.

[40] Гец М. Вказ. праця. — С. 243.

[41] Марунчак М. 60-річчя тижневика "Праця" в Бразилії // Наша Мета (Торонто). 1973. - Ч. 15. - 7 квітня.

[42] Там же.

[43] Гец М. Вказ. праця. — С. 240.

[44] Там же. - С. 245-246.

Джерело: http://etno.us.org.ua/lib/veryha.html

Українці в Бразилії навчили місцевих їсти гречку і продають писанки по 30 доларів

Українці в Бразилії навчили місцевих їсти гречку і продають писанки по 30 доларів.
Наші земляки займаються сільським господарством, випускають свої газети і тримають радіостанції
Дмитро ЯЦЮК, «Сьогодні» №41, 3-6-2008


Офіційно вважається, що українці почали емігрувати в Бразилію в 1895 році. Однак цілком можливо, що найперші переселенці потрапили сюди на 10-15 років раніше. Причина такої плутанини — слабка національна самоідентифікація цих емігрантів. Вихідці з Австро-Угорської імперії, майже персонажі розповідей Івана Франка, вони найчастіше не знали, як себе називати: русинами, рутенами, поляками чи австрійцями.

Комусь з наближених бразильського імператора Педру ІІ спала на думку ідея, як можна порівняно дешево розвивати неосяжну країну. Було вирішено запрошувати вихідців з Австро-Угорщини, у першу чергу українців і поляків. І тоді в Галичину полетіли тисячі вербувальних листів українською мовою (підписаних, нібито, особисто імператором Педру ІІ), із запрошенням переїхати на постійне місце проживання в Бразилію. Бідні люди, безземельні або малоземельні хлібороби, вихідці із нинішніх Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської областей України, вони вірили таким обіцянкам, щиро вважаючи, що «імператор не може обдурити». Перших поселенців заманили в Бразилію обіцянками «райського життя», у країні, де течуть «молочні ріки», золоті злитки «валяються під кожною пальмою», а усю важку роботу роблять «ручні мавпи». Природно, що реальність була зовсім іншою.

Довга і важка дорога (в Івана Франка є цілий цикл віршів, присвячених українським переселенцям у Бразилію), тропічні хвороби, відсутність грошей, а найголовніше, що Бразилія скасувала монархію і стала республікою, зробили українців незваними гістьми в чужій і часто незрозумілій країні. Комічний випадок, у 1895 році в місто-порт Паранагуа (штат Парана) одночасно прибули п’ять тисяч українців. Чоловіки в кожухах, у смушкових шапках, жінки в хустках і юбках (жіноче пальто), здавалися бразильцям вихідцями з іншого, казкового світу. Тому про усяк випадок влада вирішила охрестити новоприбулих, а то раптом ті виявляться дикунами.


ЇЛИ НАСІННЯ

Без початкового капіталу, без знання мови і природи нового краю українським переселенцям довелося неймовірно важко. Дуже допомогли місцеві добрі люди, які розповіли українцям про те, що насіння бразильських шишок можна вживати в їжу (у Бразилії шишка може досягти розміру невеликого гарбуза), багатьох вони врятували від голодної смерті. Однак незабаром працьовитість, впертість і бажання вижити допомогли українцям поліпшити свій добробут. Вони брали в користування незаймані землі, розорювали їх, сіяли пшеницю, гречку (до речі, саме українці першими принесли культуру гречки в Бразилію, до того місцеві жителі її ніколи не їли). Валили вікові дерева і будували будинки. Часто траплялося так, що поки чоловік працював або відпочивав, жінка охороняла його сон із серпом у руках. Потім вони мінялися місцями. Українці боялися не злих людей, таких у їхніх місцях майже не було, а диких тварин: ягуара — онсу, пітонів або кобр. Вакцин тоді не існувало, укус змії часто означав смерть. З іншого боку, український казковий «змій

», з яким боровся, наприклад, Котигорошко, отримав у Бразилії цілком реальні обриси анаконди чи удава.


БРАЗИЛЬЦІ БЕРЕЖУТЬ УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКВИ ВІД... УКРАЇНЦІВ

У штаті Парана нині існує близько 50 українських колоній, в основному вони мають бразильські назви, крім Нової Галичини, заснованої ще в 1897 році. Більшість українців — греко-католики, вони побудували у своєму штаті понад 35 церков. Донедавна часто траплялося так, що коли громада хотіла побудувати у своєму селі нову, більш простору церкву, то стару просто розбирали, навіть продавали на дрова. Нині бразильська держава заносить українські дерев’яні церкви до Реєстру суспільного надбання, чим захищає їх від української прагматичності.

Ми вже писали про Марію Берушко, учительку, яка ціною свого життя врятувала при пожежі учнів і може стати першою православною святою Латинської Америки. Однак греко-католики теж мають свою кандидатуру у святі, це сестра Анатолія Текля-Боднар, яка належала до чернечого ордену Непорочної Діви Марії. Сестра Анатолія похована на українському цвинтарі міста Прудентополіс (українці вимовляють, як «Прудентопіль»), відомого тим, що близько 78% жителів цього п’ятдесятитисячного містечка — етнічні українці. Нині її могила стала місцем паломництва українців і не тільки. Молитва сестрі Анатолії допомагає від жіночої безплідності, вона також покровительствує бездомним і залежним від алкоголю або наркотиків людям. Офіційно зареєстрований цікавий випадок, коли поліцейський українського походження в жорстокій перестрілці з бандитами попросив захисту в сестри Анатолії. Його бразильський напарник загинув, а українець вижив.

У 60-ті роки ХХ століття у Куритибі була відкрита площа «Україна», на якій встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку.

У місті Прудентополіс недавно відкрито музей української еміграції «Тисячоліття». У фондах самого музею зібрана вся історія української еміграції в Бразилії. Від тих листів-запрошень, підписаних «самим» імператором, і борошномельних верстатів ХІХ століття до сучасних українських гривень і фотографій Києва чи Львова.

З моменту заснування музею і дотепер його беззмінний директор і неофіційно «посол України в Прудентополісі» — це Мирослава Крева. Крім українського музею, української церкви і безлічі суспільних справ, пані Мирослава ще керує кооперативом жінок-вишивальниць. Він був створений при музеї для того, щоб, з одного боку, сприяти поширенню української культури і традицій, а з іншого, щоб дати можливість заробляти гроші жінкам, яким нудно в старості сидіти без діла.

Взагалі українські вироби народних промислів дуже цінуються в Бразилії, вишита наволочка на маленьку подушку може коштувати 45 реалів (25 USD), писанка (бразильські українці говорять «песанка») залежно від розміру від 30 до 50 реалів (17-28 USD).


НАШІ ЗЕМЛЯКИ БУДУЮТЬ МЕРЕЖІ СУПЕРМАРКЕТІВ І РОЗМОВЛЯЮТЬ МОВОЮ ПОЗАМИНУЛОГО СТОЛІТТЯ

Мар’яну Мащула — український бізнесмен, володіє декількома магазинами (торгують українськими сувенірами), міською радіостанцією FM Copas Verdes і українським радіо «Забава». Радіо транслює українську літургію, а також українську музику в стилі фолк і поп, тому що основна маса слухачів — люди старшого покоління, погано сприймають більш «просунутих» українських виконавців. А молоді українці слухають «фанк» — музику наркотрафікантів, яка народилася у фавелах Ріо-де-Жанейро. Син Мар’яну, Андрій Мащула не тільки DJ радіо «Забава», але й перекладач, торік він їздив в Україну в складі делегації місцевої футбольної команди ФК «Парана».

Більшість українців Парани — традиціоналісти і консерватори. Люди читають дві газети, одна з них — «Праця», має церковний напрям, інша, «Хлібороб» — світська. Обидві газети двомовні, виходять українською і португальською мовами.

Дуже мало з української громади Бразилії бували в Україні, в основному через нестачу грошей. Більшість українців не дуже багаті — пенсії і зарплати в Бразилії не дуже великі (мінімальна зарплата 412,40 реала, або 164,88 євро), наші земляки живуть за рахунок роботи в сільському господарстві. Вони вирощують кавуни, тютюн, кукурудзу, тримають корів і свиней, яких називають «пачук», хоча знають слово «швиня».


МОВА ПРЕДКІВ

Взагалі, Бразилія — це чудовий полігон для вивчення розвитку української мови, передусім її галицького варіанта. У деякому роді, українці Бразилії розмовляють так (особливо в Парані), як розмовляли в Галичині 100 років тому, хоча, звичайно, місцева українська розмовна мова була під сильним тиском і впливом мови португальської. Українські діти, особливо ті, кому 15 років і менше, часто вже не розмовляють українською, навіть якщо й виховуються у дуже консервативних родинах. Колосальну роль зі збереження в Бразилії української мови відіграла церква, як католицька, так і православна. Для порівняння, в Аргентині майже не було українських священиків і українською розмовляють мало.

Звичайні бразильці бачать в українцях передусім хліборобів, однак в останні роки цей імідж не відповідає дійсності. Українці володіють туристичними бюро (найвідоміші — «Верховена» і «Дніпро Голд»), деревообробними підприємствами («Одеса»), працюють медиками й адвокатами. У Парані, наприклад, існує ціла мережа супермаркетів під назвою «Івашко», хоча гуляючи вулицями міста, можна зустріти яку-небудь скромну фірму, типу «Скляна майстерня Коваленка».


У КРАЇНІ КАРНАВАЛІВНАШИХ МАЙЖЕ ПІВМІЛЬЙОНА

Нині в Бразилії проживає понад 400 000 українців і їхніх нащадків, близько 80% наших земляків мешкає в штаті Парана, 70% дотепер зайняті в сільському господарстві. Крім того, українські громади є в штаті Санта-Катаріна (до півдня від Парани) і в місті Сан-Паулу і його околицях. У столиці Парани — місті Куритиба, проживає близько 60 000 українців, у сусідніх містах-супутниках до 200 000, інші живуть на хуторах (самі українці називають їх «селами», а португаломовні бразильці — «колоніями»).

Українці дотепер шлюби в основному серед своїх. Хоча передусім дивляться на людину, чи роботяща, яка у спілкуванні. Тому можна зустріти шлюби між українцями й італійцями, українцями і бразильцями. З ким українці дотепер мають «прохолодні» стосунки, так це з поляками, ті все ще оплакують «утрату» Lwowa і ніяк не второпають, чому ці «малополяки» хочуть бути українцями. Самі українці частково жартома, частково всерйоз називають усіх чужинців «чорни», а своїх «наші люде». Наприклад, я завжди був «наші люде», тому що поважаю і люблю українські традиції, із задоволенням їм вареники (у Бразилії їх роблять із сиром і картоплею, але називають на польський манер «пероге»), а також голубці (їх називають «шарутос», що означає сигари).

Джерело: http://www.rivnepost.rv.ua/showarticle.php?art=018...

на шпальтах часопису московських українців "Украинская Жизнь"

В №6 за 1913 рік в рубриці "Українці в Бразилії" наголошено, що в Бразилії живе багато переселенців українців, які емігрували з Галичини, однак до цього часу не має статистичних даних про них, оскільки офіційна статистика не знає такого народу. Не дивлячись на це українці в Бразилії не забувають своєї мови і культури. За тяжких умов, вони в колонії Сетембро відкрили українську школу. Ця школа по рахунку є вже 22 українською школою в окрузі Прудентополіс. В квітні 1913 року міська дума бразильського міста Марешаль-Маллет постановила назвати одну із вулиць міста іменем Т.Г. Шевченка. Характерно, що президент Бразилії, читав автобіографію і твори Т.Г.Шевченка, і це наголосив при виконанні побажання українського населення Бразилії поставити пам'ятник Т.Г. Шевченка в колонії Ріо-Кларо.

"Українці в Бразилії". Украинская Жизнь. М. 1913, №6, с.98.
Джерело: http://kobza.com.ua/content/view/1182/55/

Українці з країни Піку Да Бандейра – Прапорової гори у Бразилії

8 лютого 2008 р. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) у рамках свого проекту «Відкриймо для України українську діаспору» спільно зі Львівським музеєм історії релігії провів зустріч з громадськістю Львова «Українці Бразилії – колись, тепер, завтра». Відбулася цікава розмова з Владикою Діонісієм Ляховичем із Бразилії, сестрою Луїзою Цюпою – Головою Патріаршої Катехитичної Комісії УГКЦ та сестрою Веронікою, котрі впродовж багатьох років працюють для української діаспори Бразилії у сфері духовності, освіти, збереження українських національних традицій і любові до рідної землі. У зустрічі взяли участь Петро Малех – Почесний Консул Федеративної Республіки Бразилія, Ігор Держко – депутат Львівської обласної Ради, Роман Василик – професор Львівської Академії мистецтв та Ігор Калинець – лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка.

Вщерть наповнена Трапезна зала злагоджено й піднесено, ніби єдина родина, розпочала вечір зустрічі колядою «Во Вифлеємі нині новина». Особливо тішило, що аудиторія рясніла молодими, прекрасними обличчями, серед яких були студенти, які приїхали з Бразилії вчитися до Києва і Львова. Даніела, яка студіює архітектуру у «Львівській політехніці» і Петро, студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, розповіли про згромадження української молоді у Бразилії, зокрема Асоціацію Української Молоді, котрій виповнилося уже 25 років, а також про такі популярні молодіжні мистецькі колективи, як «Барвінок», «Веселка», «Блават», «Іван Купала», «Калина» та ін. Цікаво було довідатися про спонсорську діяльність, яку проводить консульство Бразилії у західному регіоні України для підтримки різних молодіжних і мистецьких українських колективів у Бразилії. Зокрема, за сприяння Петра Малеха – Почесного Консула Федеративної Республіки Бразилії, в університетах і академіях України навчається молодь уже п’ятого покоління українців з цієї країни Південної Америки.

Саме їм, молодим, у майбутньому випаде почесна місія – утверджувати добре ім’я України на південноамериканському континенті, працювати на розбудову України – країни мрій своїх батьків і дідів. І тоді список спільних українсько-бразилійських проектів буде повним і багатогранним. А поки, за даними Радника-посланника Посольства Федеративної Республіки Бразилії в Україні Зеніка Кравчука, маємо таких проектів кілька: договір про поставку з України до Бразилії готових форм інсуліну та передачу технологій з його виробництва; співробітництво у космічній галузі (зокрема здійснення проекту «Алкантара-Циклон-Спейс»); лікування та реабілітація українських дітей, що постраждали від наслідків чорнобильської катастрофи;започаткування проекту «Бразильський лекторат» при Національному університеті ім. Тараса Шевченка.

«Українське суспільство ще не зрозуміло, що роль діаспори для України змінилася. В умовах, коли Україна не мала своєї держави, діаспора переймалася збереженням культурно-історичної ідентичності. Сьогодні ж українські спільноти за кордоном допомагають Україні вирішити її зовнішньополітичні та економічні завдання. Згадаймо хоча б питання про визнання Законодавчою Асамблеєю штату Парана Голодомору в Україні 1932-1933 рр. геноцидом українського народу, що було реалізовано 5 червня ц.р. шляхом прийняття нею відповідної постанови. Зараз мова йде про підготовчу роботу про визнання федеральними органами влади Бразилії Голодомору в Україні геноцидом проти українського народу.» - зазначила на зустрічі директор МІОК Ірина Ключковська.

Без сумніву, лобіюванням цього питання буде займатися українська громада. Адже у Бразилії сьогодні мешкає від 500 тисяч до 1 мільйона українців, це зі 189 млн. усього населення країни. «Тут є багато міст, де можна почути українську мову на вулиці. Моя сім’я зберігає українську мову з 19 століття, відколи мешкає тут» – говорить Владика Діонісій, помічник Блаженнішого Любомира – відповідальний за духовну опіку над українськими емігрантами. Він зробив короткий екскурс в історію формування української діаспори у Бразилії. Адже Бразилія була однією з перших країн американського континенту, до якої масово іммігрували українці ще в 1895-1907 і 1910-1914 роках.

«Українська мова збереглася в Бразилії через Церкву. В Аргентині, наприклад, вона не збереглася тому, що туди не поїхали місіонери», – продовжує владика.
Саме опіка українських священиків й допомогла українцям далеко поза межами Батьківщини вижити фізично і зрости духовно. Про це також ділилися своїми думками с. Луїза Цюпа (народжена у Бразилії, вона вперше дізналася про Україну від своєї бабусі) та сестра Вероніка, сьогодні студентка Львівської академії мистецтв. Вони розповіли про жертовну й послідовну працю Церкви з українською молоддю у Бразилії, про різні форми, методи і програми залучення молодого покоління до духовного життя, про створення українських шкіл. Сьогодні – це діюча мережа недільних і суботніх шкіл, приватних, державних і бізнесових, котрі об’єднали близько 5 300 дітей греко-католицького й латинського обрядів.

Незважаючи на те, що українська громада Бразилії працює на 70% у сільському господарстві, вона має своїх чільних представників в усіх сферах бразилійського життя: культурі, економіці, політиці, бізнесі та ін. Зокрема, це письменниця Віра Селянська-Вовк (номінант на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка, зустріч з якою відбулася у Львові з ініціативи Інституту в 2007 р.), економіст Андре Захаров, який очолює у Національному конгресі парламентську Групу «Бразилія-Україна», директори туристичного агентства «Дніпро-Голд» Сержіо Мацюра і Павло Ногата, політик, колишній губернатор штату Парана, а нині Генеральний секретар Міжнародного союзу архітекторів Жайме Лернер та ін.
На бразилійській землі творилася українська література.
«Я ліплена з доброї
Бориславської глини.
Куди не поніс би мене буревій,
темні ялиці шумлять у мені,
темна Тисмениці таємниця
струмить у жилах.
Моя душа стане дзвоном
Старої бойківської дзвіниці,
Щоб голосити за мертвими
І будити живих».
Це слова Віри Вовк, української поетки з Бразилії, котра у цьому році вдруге номінується на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. Про це говорив Ігор Калинець. Він також розповів про працю двох поетів, членів «Молодої Музи» Осипа Шпитка і Петра Карманського, які деякий час учителювали у провінції Парана, про галицького письменника Сильвестра Калинця, який переклав португальською і видав окремою книжкою 19 поезій Тараса Шевченка, про бразилійську поетку українського походження Олену Колодій.

Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою

http://miok.ukrhost.com/index.php?option=com_conte...

Сюжет програми "Епіцентр" від 26 жовтня 2003 року:

Сюжет програми "Епіцентр" від 26 жовтня 2003 року:
Автор: Едуард Лозовий


Пересічний українець не надто переймається Латинською Америкою. Далеко. Але про Бразилію знає чи не найбільше – як про країну, населену геніальними футболістами, донами Педро, доннами Бейжами і рабинями Ізаурами, які то вирощують каву на фазендах, то витанцьовують на карнавалах у казковому Ріо-де-Жанейро – місті, куди хотів, але не потрапив Остап Бендер.

Пересічний українець не надто переймається Латинською Америкою. Далеко. Але про Бразилію знає чи не найбільше – як про країну, населену геніальними футболістами, донами Педро, доннами Бейжами і рабинями Ізаурами, які то вирощують каву на фазендах, то витанцьовують на карнавалах у казковому Ріо-де-Жанейро – місті, куди хотів, але не потрапив Остап Бендер.

Українська влада має про цю країну дещо ширшу інформацію. 5-а за величиною і 5-а ж за кількістю населення країна світу з величезними покладами корисних копалин, розвинутою промисловістю, позитивним зовнішньоторговим сальдо. Окрім того, Бразилія претендує на політичне лідерство на континенті і має власну позицію на міжнародній арені – власне за її ініціативою постав форум великих регіональних держав-лідерів так званого "неоіндустріального світу". То ж природньо, що офіційний Київ ще з 1995-го, коли Кучма вперше відвідав країну, приглядається до Бразилії як до потенційного партнера в регіоні.

Інтерес виявився взаємним, що знайшло вираз у низці угод, підписаних вже у перший день офіційного візиту української делегації на чолі з Президентом. Україна отримала статус "нації найбільшого сприяння" у торгівлі, договір про екстрадицію позбавив українських "великих комбінаторів" від тіньової економіки гарантованого "запасного аеродрому", наміри співпрацювати констатували оборонні відомства.

Неодмінний атрибут візиту до країни, де мешкають українці – зустріч із діаспорою. Бразилійська громада українців формувалася з кінця ХІХ століття трьома хвилями.. Згальну чисельність українців оцінюють у 65 тисяч. Їхали вони працювати на землі, будувати залізниці, засновували нові колонії. Нинішня українська репрезентація в Бразилії менш заангажована в політику, ніж, скажімо, громади в Канаді чи США, збереження ідентичності, особливо для міської частини – суттєва проблема. Тим не менш, бразильські українці – діаспора впливова і до долі історичної батьківщини небайдужа.

Микола Милусь, протопресвітер УАПЦ: "То можна плакати сьогодні від радості, що, коли сюди приїжджав Петро Крманський як представник уряду з Галичини, то люди жертвували останні копійки, щоб та Україна була – і вони б хтіли цю країну бачити вільною, і вони не могли її бачити, але їхні внуки-правнуки сьогодні тішаться, що нарешті ми маємо свою Україну, яка також сьогодні... З нею числятся".

Років 30 тому, коли кожен другий (якщо не кожен перший) хлопчина мріяв стати космонавтом, нікого не треба було запитувати, що таке Байконур і де він знаходиться. Хтозна, можливо за кілька років українські хлопчаки шепотітимуть уві сні дивовижне слово "Алкантара". А місцеві смагляві підлітки товктимуть пику кожному, хто насмілиться сказати, що найкраща ракета на світі – це не "Циклон".

Родзинка візиту – підписання угоди про довгострокове співробітництво у використанні ракети-носія „Циклон-4" на пусковому центрі Алкантара. Україна вже має успішний досвід міжнародної співпраці у космічній галузі, як, скажімо, спільна українсько-американсько-норвезько-російська програма Sea Launch із комерційного запуску супутників з морської платформи з вод поблизу екватора. Тепер між колишніми партнерами – конкуренція. Одночасно з українсько-бразилійським проектом здійснюється французько-російський у Гвіані. Мета обох – налагодити запуск космічних апаратів поблизу екватора – це дозволяє використовувати обертання Землі, запускати важчі апарати і економити майже третину палива порівняно з Байконуром чи американським майданчиком на мисі Канаверал. Україна і Бразилія мають поважні шанси випередити всіх.

Олександр Негода, генеральний директор Національного космічного агентства України: "Сегодня наши специалисты уже работают на предприятиях Бразилии. На следующей неделе большая группа специалистов Бразильского космического агентства прибывает в Украину, для согласования планов. Начинаются рекогносцировочные работы на полигоне, то есть определение места старта наиболее удобного, наиболее эффективного. Эскизный проект заканчивается в этом году, и в 2006 году мы обязательно выйдем на летные испытания "Циклона"".

Частка України у проекті – 50%. Його реалізація дозволить завантажити замовленнями понад 100 українських підприємств, створити до 40 тисяч нових робочих місць. І головне проект приноситиме зиск обом державам від комерційних запусків і не має обмеження в часі.

Джерело: http://epicentre.1plus1.tv/latest/?2217

Українська діаспора в Бразилії

Українська діаспора в Бразилії
Автор: Бондаренко Марина
магістр з культурології, співробітник консульства України в м. Курітіба (Бразилія), випускниця дистанційних курсів з українознавства НДІУ


В статті досліджуються особливості української імміграції до Бразилії, розповідається про історію розселення українців у Бразилії за результатами трьох хвиль імміграцій, а також висвітлюється організоване громадське життя українців у цій латиноамериканській країні. Узагальнено відомі та розглянуто нові факти життя української діаспори (від кінця ХІХ ст. і до сучасного етапу), а також йдеться про вплив української громади на громадсько-політичне та культурне життя півдня Бразилії.

Ключові слова: українська діаспора, українська імміграція, історія розселення українців, українські організації, українські школи, українські ЗМІ у Бразилії.

Украинская диаспора в Бразилии

Статья посвящена исследованиям особенностей украинской иммиграции в Бразилию, процессу расселения украинцев в Бразилии в результате трех волн иммиграции, описывается организованная общественная жизнь украинцев в этой латиноамериканской стране. Обобщены известные и раскрыты новые факты истории украинской диаспоры (конец ХІХ ст. и до сегодняшнего дня), а также идет речь о влиянии украинцев на общественно-политическую и культурную жизнь юга Бразилии.

Ключевые слова: украинская диаспора Бразилии, украинская иммиграция, история расселения украинцев, украинские организации, украинские школы, украинские СМИ в Бразилии.

Ukrainian Diaspora in Brazil

The article «Ukrainian Diaspora in Brazil», written by Maryna Bondarenko, a master in culture studies, now working for the Consulate of Ukraine in Curitiba, is dedicated to analysis of the peculiarities of the Ukrainian immigration to Brazil. The author traces when and from which parts of Ukraine the Ukrainians came to Brazil, where they settled and describes organized public life of the Ukrainians in this country. The work systematizes the data about the Ukrainian immigrants (since the end of the 19th century until the present day) and touches the influence of the Ukrainian societies upon the life of southern states of Brazil.

Key words: Ukrainian diaspora, Brazilian ethnic Ukrainians, history of Ukrainian immigration to Brazil, Ukrainian organizations, Ukrainian school, Ukrainian mass-media in Brazil.


Українська діаспора в Бразилії

Україна належить до країн із найчисленнішою діаспорою. Нині, за різними оцінками, поза межами держави проживає від 12 до 20 млн. етнічних українців.
Історія імміграції українців до Бразилії нараховує вже більше 100 років. Але на сьогоднішній день ця тематика досліджена все ще недостатньо. І хоча публікації з цього питання в Бразилії вже мають певну історію (слід згадати наукові дослідження з історії української імміграції професора Федерального університету штату Парана Оксани Борушенко, дослідника з м. Курітіба Миколи Геца, отця Василя Зінька з м. Прудентополіс тощо), на жаль, у довідниках та окремих працях, надрукованих в Україні, про українську громаду Бразилії згадується скупо, без належного аналізу.
Мета нашого дослідження – зібрати, проаналізувати та узагальнити інформацію про історію української імміграції до Бразилії. Адже з набуттям незалежності Україна стала центром згуртування українців усього світу і хоче відкрити для себе українську діаспору. Актуальність цього дослідження зумовлена, в тому числі, положеннями затвердженої Кабінетом Міністрів України «Державної програми співпраці із закордонними українцями», яка констатує, що, на підставі аналізу історичної ретроспективи розвитку закордонного українства та його становища у сучасний період, можна краще зрозуміти фактори національного відродження нашої країни.
В історії української еміграції розрізняють три хвилі: 1) з останньої чверті XIX ст. до Першої світової війни; 2) час між Першою і Другою світовими війнами; 3) період після Другої світової війни [7].
І у ті часи, коли наддніпрянські українці у великій кількості переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави зi Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття, емігрантський потік спрямувався на Американський континент – у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію та Аргентину. Українські прізвища Баделяк, Возняк, Добрий, Дорошенко, Семашко та інші зустрічаються в різних документах на території Південної Америки ще в XVІI–XVІII ст.
Першим документально зафіксованим українцем, який ступив саме на землю Бразилії, можна вважати Юрія Лисянського, котрий як організатор і учасник морської експедиції навколо світу в 1803–1804 роках перебував у Бразилії, про що докладно описав у своєму щоденнику, який згодом був виданий двома мовами: українською та англійською [4, 130].
Але початок більш-менш масової еміграції українців до Бразилії припадає на кінець XIX ст. Серед перших поселенців – родина М.Морозовича з Галичини, який приїхав до Бразилії із Золочівщини у 1872 р. [2]. У 1876 р. до Бразилії прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана [7]. В 1881 р. інша група українців з восьми родин прибула до штату Парана і заснувала поселення Санта-Барбара поблизу міст Палмейрас та Понта-Ґросса [14,13]. Окремі випадки еміграції з Галичини до Бразилії (м. Уніао-да-Віторія) відбулися в 1886 р. У 1891–1892 роках приїхало ще близько 60 українських родин [11]. Вони організували поселення Санто-Інасіо і Томаз-Коильо. Однак у списках імміграційних служб вони значилися як «слов’янські іммігранти», які прибули з території Польщі.
З 1895 р. розпочалося масове переселення українців під час так званої «бразильської гарячки» (1895–1899), коли пароплавні компанії, відповідно до угоди з бразильським урядом, зобов’язались перевезти до Бразилії тисячі іммігрантів. У той період агенти італійських пароплавних ліній привезли до Бразилії близько 15 тис. осіб переважно з Північно-Східної Галичини (з околиць Бібрки, Бродів, Заліщик, Жовкви, Золочева, Кам’янки, Струмилової, Перемишля, Сокаля, Тернополя) [4, 130]. Історично це пов’язано із скасуванням у 1888 р. у Бразилії невільництва, після чого виникла необхідність у робочій силі. Уряд Бразилії був зацікавлений навіть оплачувати подорож й обіцяв забезпечувати робітників на місці харчами й одягом із метою збільшення кількості європейців серед населення країни та покращання її економічного становища [14, 10]. Також уряд Бразилії намагався заселити землі всередині країни, щоб там розвивалось господарство. Тому переселенцям надавались у власність ділянки землі (25–50 і більше гектарів) із десятирічною відстрочкою за їх оплату [2].
Все це виглядало дуже принадно, тож з України ринули тисячі чоловіків, цілі родини, бо можна було емігрувати без власних коштів на подорож. Безземельні й малоземельні українці емігрували масово. Серед них були селяни, низькооплачувані й безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція [7].
Але приїхавши до Бразилії, нові емігранти переконувалися, що пропаганда була оманливою. Якщо українці йшли в найми, то плантатори за харчі й одяг вимагали такої високої плати, що робітник ніколи не міг стати економічно незалежним. Крім того, плантатори поводилися з робітниками майже як з невільниками. Робітники бунтували та втікали, але за те їх карали. Були випадки, коли робітників замикали на ніч у давні невільничі в'язниці [2]. Якщо ж українці отримували земельні ділянки, виявлялося, що вони – у дрімучих пралісах. Українське населення потрапило в джунглі з незвичним тропічним кліматом, де без відповідних знарядь праці, в умовах антисанітарії і відсутності медичної допомоги зазнавало серйозних людських втрат [4, 130]. У віршах «До Бразилії» Іван Франко [13] зобразив повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття в незвичних умовах тропічного клімату.
Проте у 1897–1907 роках відбувся другий спалах першої хвилі масової еміграції. В ці роки до Бразилії з Галичини виїхало понад тисячу родин вже за власний кошт [9]. Більшість іммігрантів кінця ХІХ ст. облаштувалась у районі м. Прудентополіс (у глибині Парани), а також у південно-східній частині штату Парана та в північних районах сусіднього штату Санта-Катаріна, заснувавши українські поселення Антоніо-Олінто, Уніао-да-Віторія, Ірасема, Марешал-Маллет, Дорізона [10].
Ще одне масове переселення українців першої хвилі відбулося в 1908–1914 роках, причиною якого була розгорнута урядом Бразилії кампанія з метою залучення дешевої іноземної робочої сили до будівництва залізниці між штатами Сан-Пауло та Ріо-Гранде-до-Сул. У цей період до Бразилії прибуло 18 500 українських емігрантів [14, 12], які створили нові українські поселення в містах Гуарані, Кампінасі, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі.
Заробітки на будівництві залізниці теж були нелегкими: дорога пролягала через території індіанців племені ботокудів, які, захищаючи свої землі, безжально нищили українських поселенців [4, 130]. Навіть нині у місцевості Моема штату Санта-Катаріна стоїть хрест на пам’ять про винищених поселенців [15].
Голод, пошесті та вороже ставлення місцевого населення спричинили серед перших українських поселенців велику смертність, деякі навіть поверталися до Галичини, але, за даними перепису, проведеного українськими священиками в 1913–1914 роках, українських іммігрантів у Бразилії на той час налічувалось близько 45 тис. чол. [14, 12].
До Бразилії прибули групи українців з Наддніпрянщини і Західної Волині: в період 1892–1914 років іммігрувало 120 родин. З них близько 90 родин поселилися у провінції Ріо-Гранде-до-Сул, а решта розпорошилася по інших провінціях [2].
Українці, які селилися групами, маючи традиції вирощування пшениці (у своїй більшості – близько 80% іммігрантів), займалися землеробством, заклавши основи перших підприємств із виробництва борошна у штаті Парана. Також вони, створивши 14 кооперативних товариств, долучилися до транспортування сільгосппродуктів та інших товарів, використовуючи (аж до 50-х років ХХ ст.) великі криті фургони, в які запрягали 8–12 коней, що пробігали величезні відстані між містами Уніао-да-Віторія, Палмас, Клевеландія, Мангейрінья, Барракао тощо [14,13]. Інша частина українців, що були спеціалістами в різних галузях, пішли у промисловість, здебільшого меблеву та металообробну, стали працювати адвокатами, лікарями тощо [11].
Українці намагались облаштувати своє життя, а також виховувати наступне покоління в шані й любові до України. З 1897–1898 років вони почали організовувати, завдяки батькам і священикам, українські школи в приватних хатах. У 1898 р. в м. Прудентополіс були засновані перші дві українські суботні школи. З 1907 р. органи державної влади почали матеріально допомагати українській освіті.
У 1911 р. з Галичини до Бразилії приїхали Сестри Служебниці Пречистої Діви Марії, що оселилися в м. Прудентополіс (друга їх група прибула в 1913 р.). Вони стали опікуватися школами в містах Прудентополіс та Ірасема, а надалі і в інших українських осередках. Згідно зі статистикою, в 1913 р. було вже 35 українських шкіл: в м. Прудентополіс – 22, в інших містах штатів Парана і Санта-Катаріна – 12, у штаті Ріо-Гранде-до-Сул – 1. Вісім шкіл існувало за рахунок державної допомоги [3].
У 1913 р. з ініціативи оо. Василіян була створена центральна шкільна організація – Шкільний союз, який мав виконувати ту саму роль, що й «Рідна школа» в Галичині. Впродовж наступного року було відкрито філії Шкільного союзу в 14 місцевостях [14, 10]. Але розвиток шкільництва натрапляв на великі перешкоди через непорозуміння з батьками та брак кваліфікованих педагогів.
У той же час перші переселенці активно будували українські церкви. Так, наприкінці ХІХ ст. в місцевості Серра-до-Тігре муніципалітету Марешал-Маллет було збудовано церкву Св. Архангела Михаїла площею 150 кв.м. Вона вважається однією з найстаріших українських споруд у Бразилії, і саме ця будівля була відтворена на Українському меморіалі м. Курітіба. Будівля має восьмигранний купол, ззовні оздоблений міддю, кожна з його граней відтворює квадранти людського розуміння. В 1902 р. в м. Уніао-да-Віторія була побудована українська католицька церква парафії Св. Василя Великого. У першому варіанті церква була збудована з деревини, із дотриманням візантійських традицій (у 1988 р. була реконструйована) [3].
В цей же час з’являються і перші громадські, культурно-освітні та релігійні організації українських іммігрантів у Бразилії. В 1898 р. було засновано українське релігійне товариство «Апостольства Молитви», яке існує і нині (на сьогоднішній день має 428 гуртків і близько 25 тис. членів, функціонує при всіх парафіях і дочірніх церквах УГКЦ Бразилії) [5].
Одним із перших громадських об’єднань було товариство «Просвіта», засноване, скоріше за все, в 1902 р. у м. Курітіба. Згодом діяльність товариства поширилась на інші українські поселення. При осередках «Просвіти» працювали хори, драматичні гуртки, бібліотеки. Товариство проіснувало в Бразилії до 1940 р. [12].
У 1904 р. виникла думка видавати український часопис, але перше число газети «Зоря» в Бразилії за редакцією С.Петрицького вийшло лише 15 листопада 1907 р. «Зоря» виходила періодично раз на два тижні тиражем 500 прим. Але в 1910 р. видавництво перестало існувати через брак фондів, і часопис більше не поновлювався.
В той же час у м. Курітіба гуртується Товариство ім. Т.Шевченка, яке з січня 1910 р. почало випускати часопис «Прапор» тиражем 500 прим., головним редактором був К.Гутковський. «Прапор» виходив до середини 1911 р.
Наступним у Бразилії став видаватися український часопис «Праця», перший номер якого з’явився в м. Прудентополіс 22 грудня 1912 р. під редакцією О.Мартинця. Газета продовжує свою діяльність з інформування громади про українське життя і до сьогоднішнього дня [3].
З розвитком української громади в Бразилії з’явилася потреба мати центральну громадську організацію, яка б охоплювала всі ділянки суспільно-громадського життя українців. Ініціаторами здійснення цього задуму були монах Р.Криницький і К.Гутковський. 31 липня 1910 р. в м. Курітіба бразильські українці організували свій перший конгрес, який розглядав потреби українських колоній, в основному – проведення шляхів і встановлення поштового зв'язку, потребу в нових священиках та призначення українського єпископа для українців греко-католиків Бразилії, а також можливості заснування «Експортового Дому». За результатами конгресу вже в 1910 р. в м. Прудентополіс були створені «Українські народні ради». Ці об’єднання українців найбільше уваги присвятили створенню «Експортового Дому», який мав розв’язати пекучу на той час проблему збуту хліборобських продуктів. З цією метою Рада уклала контакт з львівською «Народною Торгівлею», яка за підтримки Галицького Краєвого Відділу та Віденського Міністерства торгівлі вислала до Бразилії свого представника Заячківського для налагодження торговельних контактів. Однак війна 1914 р. стала на перешкоді здійсненню цього проекту [2] .
В 1914 р. у Бразилії діяло 32 господарсько-економічні українські організації [14, 13].
Друга хвиля української імміграції до Південної Америки припадає на період між Першою і Другою світовими війнами. Імміграція цієї хвилі мала більш широкий соціально-класовий спектр. У цей час відбувається якісна еволюція від суто заробітчанської до т. зв. колонізаторської імміграції, коли значна частина українців прибуває сюди з намірами оселитися на тривалий час у Бразилії. Також варто відмітити помітне збільшення в цей період у складі переселенців інтелігенції, яка мала високий рівень політичної свідомості. Ця хвиля імміграції не була численною: приблизно 9 тис. осіб прибули не тільки з Галичини, а й з Волині і Полісся, Буковини і Закарпаття [4, 130].
Суттєвим досягненням українців стає районування європейських сільськогосподарських культур, таких, як гречка, капуста, картопля, соняшник, льон [1]. Українці, які щойно приїхали з батьківщини, активно включаються у будівництво українських релігійних споруд. Церква Св. Йосафата, побудована у 1928 р. у центрі м. Прудентополіс, є чудовим взірцем візантійського стилю.
Продовжується активне громадське життя української громади. В 1919 р. у м. Дорізон були створені «Українські народні ради». А в 1922 р., за ініціативи представника Західноукраїнської Народної Республіки П.Карманського, був заснований «Український союз Бразилії» (в 1934 р. змінив назву на «Хліборобсько-освітній союз» – ХОС), який поставив собі за мету стати політичною, економічною та культурно-освітньою організацією з центральним керівництвом і його представниками в містах компактного проживання українців. Ця організація дійсно перетворилась на головний культурний центр українського життя в Бразилії, зокрема, науковою та видавничою діяльністю займався Українсько-Бразильський центр українознавства, створений при Союзі.
На 20–30-і роки ХХ ст. припадає поява дрібних приватних підприємств, братств і кооперативів, власники яких підкреслюють своє українське походження і відповідним чином називають свої формування. В цей же період починається процес об’єднання українців за фаховою належністю. Продовжується розбудова українських шкіл для громади. В 1935 р. у м. Прудентополіс василіянами була відкрита постійна українська середня школа (Мала семінарія Св. Йосипа) з українською та португальською мовами навчання. В 1936 р. при газеті «Праця» починає видаватися додаток «Недільне слово», який роздавали безкоштовно.
Але з кінця 30-х років та у повоєнний період, в результаті політики «націоналізації», запровадженої урядом Бразилії, який заборонив існування усіх іммігрантських організацій та об’єднань, діяльність українських товариств була припинена і відновилася лише після Другої світової війни.
Третя хвиля імміграції українців відноситься до перших повоєнних років. Після Другої світової війни велика кількість колишніх захоплених Німеччиною «остарбайтерів», військовополонених та політичних біженців прибули до штату Парана. Окрім Парани, українські емігранти цього періоду розташувалися у штаті Сан-Пауло, в столиці штату та м.Cао-Каетано-до-Сул. Всього в 1947–1951 роках до Бразилії прибуло більше 7 тисяч українців. Ця хвиля іммігрантів складалася з техніків та робітників, вони були знайомі з багатьма найсучаснішими технологіями та матеріалами, і багато з них належали до прошарку інтелігенції [14, 12]. Однак переважна частина цієї інтелігенції не змогла пристосуватися до складних умов життя української імміграції в Бразилії і переїхала до США та Канади, а ті, що залишились, оселилися в м. Сан-Пауло, Порто-Алегре, Каноасі (штат Ріо-Гранде-до-Сул), а також у штатах Гойас, Мінас Жераїс та Ріо-де-Жанейро [3].
У цей період українська громада Бразилії переживає нове відродження. З 1941 р. українська мова починає викладатися в Інституті катехиток Св.Ольги у м. Прудентополіс. У 1947 р., при сприянні Хліборобсько-освітнього союзу, було створено Товариство прихильників української культури (ТПУК). Метою ТПУК стала організація різноманітних культурних заходів, тематичних вечорів, присвячених історії, літературі, культурі України. Товариство почало займатися також видавничою діяльністю. Зокрема, за сприяння цієї організації, були видані португальською мовою брошури про творчий шлях Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а також збірник віршів місцевої української поетеси Олени Колодій. За ініціативи членів ТПУК у м. Курітіба було створено Інститут тропічних рослин, який протягом останнього часу здійснює в м. Прудентополіс проект із вирощування та первинної переробки трави мате – південноамериканського чаю [8]. В ці роки (після проведення Першого пластового конгресу в березні 1948 р. в Ашаффенбурзі) у Бразилії засновуються пластові організації на рівні крайових. Їх діяльність поширюється як на теренах Бразилії, так і на міжнародних, наприклад: 6–9 серпня 1993 р. на Міжкрайовій пластовій зустрічі була присутня делегація від Бразилії [6]. В 1953 р. заснували «Українсько-Бразильський комітет», який через політичні та соціальні розбіжності його керівництва через три роки припинив свою діяльність.
У 1950-х роках приплив українців до Бразилії загальмувався і врешті-решт майже припинився. Більше того, встановлення політичної диктатури в Бразилії призвело до продовження рееміграції, яка відбувалася у напрямках: США, Канада та Радянський Союз.
Загальну чисельність українців у Бразилії на сьогоднішній день визначити складно, тому що точних статистичних даних із цього питання не зібрано. Це сталося з різних причин. По-перше, українці першої і другої хвиль імміграції прибували до цієї країни з документами, виданими в Австро-Угорській імперії та Польщі, і бразильські імміграційні органи реєстрували їх відповідно «австрійцями» і «поляками». Тільки іммігранти останньої хвилі вже документувалися посвідками на проживання іноземців із зазначенням їх української національності. По-друге, діти українських іммігрантів, народжені в Бразилії, автоматично отримували громадянство цієї країни, часто без внесення до документів записів про українське походження. По-третє, відсутність у Бразилії в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. офіційних установ, які б вели статистичний облік іммігрантів за їх етнічним походженням, а також проведення перепису населення без зазначення відомостей про належність до тієї чи іншої національної меншини чи етнічної групи, за винятком індіанського населення, виключають можливість отримання точних відомостей про кількісний склад української громади [4, 130].
За оцінками дослідників української імміграції в Бразилії, в 1972 р. тут проживало 153 тисячі етнічних українців, з яких у штаті Парана – 130 тис., Сан-Пауло – 14 тис., Санта-Катаріна – 5 тис., Ріо-Гранде-до-Сул – 3 тис. і близько однієї тисячі в інших бразильських штатах. А в 1996 р., згідно з архівними даними парафій Української греко-католицької церкви, у штаті Парана проживало близько 320 тис. бразильських українців-католиків, які складають 95% української громади Бразилії. Якщо до них додати ще 5% українців православної віри, то на сьогодні в штаті Парана нараховується приблизно 340 тисяч етнічних українців [3].
Найбільшими містами компактного проживання українців у штаті Парана є: Прудентополіс, Курітіба, Уніао-да-Віторіа, Пітанга, Іраті, Круз-Машадо, Ріо-Азул, Маллет, Іваї, Кампо-Моурао, Ронкадор, Понта Гросса, Антоніо-Олінто, Пато-Бранко і Пауло-Фронтін. Окрім цього, в інших 35 муніципалітетах штату проживають бразильці українського походження. В штаті Санта-Катаріна українські громади зосереджені в містах Порто-Уніао, Ітайополіс, Сапоіньас, Трес-Баррас, Мафра, в штаті Ріо-Гранде-до-Сул – у містах Порто-Алегре, Гуарані, Іжуі, Жагуарі та Ерешімі, а в штаті Сан-Пауло українська громада проживає в столиці та муніципалітеті Сао-Каетано-до-Сул.
Слід зазначити, що на даний час правлінням Українсько-Бразильської Центральної репрезентації, керівний орган якої знаходиться в м. Курітіба, проводиться копітка робота з перепису (кадастру) місцевих громадян українського походження. Більшість етнічних українців ще й досі проживає у сільській місцевості, майже 80% дорослих громадян зайняті у сільському господарстві, вирощуючи пшеницю, сою, чорну квасолю, рис, маніоку, мате, цитрусові, тютюн. У промисловості зайнято близько 20% українців, переважно в лісопереробній галузі та на меблевих фабриках. Працюють вони також у торгівлі, різних приватних організаціях, муніципальних та державних установах. Деякі з них є власниками дрібних майстерень, крамниць, невеликих фабрик [3].
Серед відомих бразильських українців Парани, які займаються підприємницькою діяльністю, слід відзначити родини Деметерків та Швек; економіста Андре Захарова, який протягом тривалого періоду обирався федеральним депутатом Національного конгресу Бразилії. До відомих українців Бразилії слід також віднести Почесного консула України в м. Паранагуа Мар’яна Чайковського (єдиний офіційний перекладач з української мови в Бразилії), лікаря-нейрохірурга Аффонса Антонюка, економіста Сержіо Мартенця, онколога Богдана Кобилянського, директорів туристичного агентства «Дніпро-Голд» Сержіо Мацюру і Пауло Ногаса (на сьогодні це одна з двох туркомпаній у Бразилії, яка регулярно організовує для бразильців, переважно українського походження, тури в Україну та поширює інформацію про туристичні можливості нашої держави, в 2001 р. обидва власники цієї фірми були відзначені Почесною грамотою тодішнього Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України та листами-подяками посольства України).
У галузі культури та літератури українство Бразилії представлено творчістю відомої поетеси Олени Колодій (м. Курітіба), літератора Віри Вовк-Селянської (м. Ріо-де-Жанейро), яка отримала Державну премію України ім. Т.Шевченка в 2008 р., дослідженнями істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького. Серед бразильських політиків та урядовців національного рівня, які мають українське коріння, слід відзначити колишнього губернатора штату Парана Жайме Лернера, екс-президента державної нафтогазової компанії «Петробраз» Феліпе Рейштула, засновника журналу «Манете» і телепрограми «Манете» Адолфо Блока.
Федеральним депутатом був Фірман Нето (1950–1954), він же в 1946–1950 роках обирався до Законодавчої асамблеї штату Парана, як і Віра Ветчимишин Ажіберт (1986–1990) та Іван Тихий (1994–1998). Депутатами Законодавчої асамблеї штату Парана були Педро Іво Ілків та Феліпе Лукас. Останній був автором законопроекту щодо відзначення в штаті Парана Дня українського іммігранта (24 серпня), який після прийняття в 2004 р. Законодавчою асамблеєю відповідної постанови набув у Парані офіційного статусу.
Керівні посади в органах законодавчої та виконавчої влади бразильці українського походження займали, головним чином, на рівні муніципалітетів, зокрема, це колишні мери Віктор Бурко (м. Гуарапуава) та Лауро Баран (м. Маллет) і Жозе Бака Фільо, який є мером у м. Паранагуа. У муніципалітетах компактного проживання українських громад бразильські українці займають посади віце-мерів, секретарів органів міської виконавчої влади, обираються депутатами муніципальних палат.
Великий внесок до справи консолідації місцевого українства зробив протягом своєї багаторічної діяльності колишній єпископ УГКЦ Бразилії Б.Кривий. На даний час його духовну естафету підхопили й достойно несуть єпископи УГКЦ Бразилії В.Ковбич, М.Мазур та Д.Козлинський. Багато уваги збереженню української культури приділяє єпископ Української автокефальної православної церкви Бразилії, Аргентини та Парагваю Є.Ференц.
Серед діючих громадських організацій українців у Бразилії провідне місце займають наступні: у м. Курітіба діє Українське Товариство Бразилії – УТБ (до квітня 2000 р. – ХОС), до якого входять Українсько-Бразильський клуб, Жіноча українська організація, Асоціація декоративно-прикладного мистецтва, Українська фольклорна група «Барвінок» (до якої входять танцювальний колектив, чоловічий хор «Гайдамаки», змішаний чоловічо-жіночий хор), суботня школа ім. Лесі Українки, музей історії української імміграції, українська бібліотека. УТБ має свої філіали з автономним керівництвом у містах Понта-Гроссі та Уніао-да-Віторіа.
Продовжує свою діяльність Товариство прихильників української культури Бразилії, з центральним осередком у м. Курітіба. В м. Прудентополіс – «релігійній столиці української громади» – діють Український клуб, Українська фольклорна група «Веселка», Товариство освіти Св.Василя, яке видає газету «Праця», кооператив декоративно-прикладного мистецтва та писанки, а також музей української імміграції «Тисячоліття».
В 1970 р. була заснована Асоціація українсько-бразильської молоді, що об’єднує різноманітні молодіжні групи етнічних українців. У 1980 р. в Курітібі за ініціативою УГКЦ було створено релігійно-культурний центр «Полтава», який має однойменну фольклорну групу, хор, капелу бандуристок «Фіалка», оркестр, суботню школу і духовну семінарію.
В 1985 р., за ініціативи голови Світового конгресу вільних українців (зараз – СКУ) П.Саварина, було створено Українсько-Бразильську Центральну репрезентацію (УБЦР) як представницький орган різних українських організацій у Бразилії при Всесвітній організації українців. До складу УБЦР входять Українське Товариство Бразилії, Товариство прихильників української культури Бразилії, Товариство «Соборність» (м. Сан-Пауло) та Асоціація українсько-бразильської молоді. Діяльність УБЦР зосереджена, головним чином, у південній частині країни, тобто там, де проживає переважна більшість громадян українського походження.
Продовжують свою роботу україномовні засоби масової інформації. «Праця» – найстаріший тижневик з досі існуючих газет у Бразилії – видається спілкою василіян. Це інформаційно-просвітницька релігійна (католицька) газета з матеріалами, написаними українською та португальською мовами. Основними темами видання в різні часи були: ідея соборності України; збереження національної свідомості в діаспорі; підтримання рідної мови; інформування з питань історії українського народу, культури, літератури; друкування літературних пам’яток. За свою історію газета обмінювалася матеріалами з такими ЗМІ України, як «Українське діло» та «Українське слово». Серед відомих редакторів, авторів «Праці» були П.Карманський, С.Дністрянський, Г.Хомишин.
Інформаційний бюлетень «Хлібороб», заснований Українським Товариством Бразилії, на сьогоднішній день видається щомісячно, тиражем до 500 примірників. У ньому публікуються, в основному українською мовою, статті про головні політичні, економічні та культурні події в Україні, подається інформація про різні заходи, що проводяться громадою.
Багато уваги українцями в Бразилії приділяється питанню збереження в своєму середовищі української мови. З 1985 р. у м. Курітіба при Лінгвістичному центрі Федерального університету Парани діють практично єдині в Південній Америці курси української мови та літератури.
У жовтні 1989 р. за ініціативи депутата Законодавчої асамблеї штату Парана Віри Ветчимишин Ажіберт до тексту нової конституції штату було внесено положення, яке гарантує учням державних середніх шкіл можливість самостійно вибирати для вивчення іноземну мову. Завдяки цьому були створені умови для вільного викладання української мови як іноземної у державних школах, що знаходяться в місцях компактного проживання етнічних українців. З 1991 р. українська мова як іноземна викладається в декількох державних школах м. Прудентополіс та в навчальних закладах у місцях компактного проживання українців.
Українські іммігранти докладають багато зусиль для збереження українських традицій в громаді (наприклад, культ Пресвятої Діви та спільне збереження ікон, які передаються по черзі з одного дому в інший), культурних особливостей фольклорного співу, танцю, писанкарства та вишивки. До сьогодні діють асоціації митців, ансамблі народного танцю, бандуристів тощо. В кулінарії збереглися такі страви, як борщ, вареники, голубці, солонина та ковбаси зі свинини.
У м. Курітіба є площа України з пам’ятником Т.Г.Шевченку та Український меморіал, які вважаються історико-культурною спадщиною муніципалітету. Пам’ятники Т.Г.Шевченку є також в містах Прудентополіс та Порто-Алегре.
Таким чином, підсумовуючи інформацію про історію української імміграції до Бразилії, зібрану під час дослідження, варто наголосити на тому, що українці в Бразилії належать до найстаріших етнічних груп. У переважній більшості вони селились і дотепер проживають компактно в південно-східній частині країни, яку інакше називають Бразильська Україна. Обраним переселенцями штатом стала Парана, яка традиційно приймала слов’янських іммігрантів. Крім того, українська громада представлена в містах штатів Сан-Пауло, Ріо-де-Жанейро, Ріо-Грандедо-Сул, Мато-Гроссо, Гояз.
Українці досить швидко пристосувалися до соціально-економічного рівня, увійшовши до різних структур суспільства, а також організувавши цілий ряд українських громадських організацій. Суттєвим досягненням її представників є районування європейських сільськогосподарських культур, а також започаткування кооперативних підприємств.
У галузі освіти і науки найбільш вагомим для громади можна вважати прийняття Закону про право вивчення української мови в урядових школах, де навчаються діти українського походження. На сьогодні українська громада Бразилії, в основному, складається з бразильців українського походження 4-го і 5-го поколінь, які підтримують традиції української культури.
В наступних дослідженнях маємо намір більш детально висвітлити історію і сучасний стан українських шкіл у Бразилії, а також роль релігійних діячів в історії української громади Бразилії.


Література


1. Абліцов В., Сімченко Г. Українська діаспора: вчора і сьогодні – http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEME...
2. Верига В. Українці поза межами України, початки української діаспори (до 1914 р.). – http://etno.iatp.org.ua/lib/veryha.html
3. Довідка Консульства України в м. Курітіба.
4. Закревська Я. Бразилійська Україна зблизька//Дзвін. – 1993. – № 2–3.
5. Кривий Є. Наша мирянська дійсність у Бразилії. – www.ugcc.org.ua/ukr/church_in_action/sobor/previous/3rd/eparchial/lviv/0introduction/
6. Летенко С. Розвиток Пласту в Україні і діаспорі (1914–2006) – http://www.plast.org.ua/about/history/rozv-1914–20...
7. Рибалко П. Еміграція і переселення українців поза межі України. – http://www.readbookz.com/book/201/7686.html
8. Рукописи засідань ТПУК 1947–1960 рр.
9. Свобода. – 1991. – Ч. 105.
10. Українська громада Бразилії// Народний оглядач. – 2004. – 23 червня. – http://observer.sd.org.ua/news.php?id=4082
11. Українці в Бразилії. – http://www.uvkr.com.ua/ua/structure/ukr_gromady/So...
12. Українці у світі. – http://prosvitjanyn.org.ua/index.php?option=com_co...
13. Франко І. До Бразилії. – Курітіба: Товариство прихильників української культури, 1981.
14. О.Boruszenko. Os Ucranianos – Curitiba: Boletim informativo da Casa Romario Martins, 1995. – №108. – V.22.
15. Sawyckyj A.H. Chands across the sea: among the Ukrainians of Brazil // Svoboda weekly. – 1975. – №124.


Джерело: електронне наукове фахове видання "Українознавство" (№ 2, 2008) Науково-дослідного інституту українознавства МОН України http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1279

O ponto de chegada: Ilha das Flores

Por trás de cada cena há um ator. Por trás de cada dado demográfico, um rosto. Contar a imigração ucraniana utilizando-se de estatísticas, percentuais pálidos e duvidosamente exatos, é fácil. Difícil mesmo é encontrar a essência do sentimento que permanecia vívido em cada face cansada, em cada coração maltratado. Difícil é encontrar o nó cego a que cada dado estatístico se opõe: a individualidade. Procuremos então, a individualidade de nossos primeiros imigrantes, não apenas relatando a velha e saudosa etapa em que aproximadamente 5 mil famílias vieram para o Brasil (1895), sim, a percepção, a angústia, o medo e a esperança de cada pessoa, independentemente se a leva que as trouxe foi relevante em quantidade. Procuremos penetrar no universo de cada consciente, enxergando com olhos de imigrante. Os olhos do passado, sob a perspectiva do presente. Os olhos do presente sob a expectativa do futuro.

Andrea Bulka Sahaiko.


“Ao desembarcar na Ilha das Flores nada possuíamos senão a fé e a vontade de viver.”

• Palavras de Marianna Bulka, nascida na Alemanha, país onde seus pais (ucranianos de Lviv) encontraram refúgio durante a ocupação nazista da Halytchená (Galícia), de 1940 (data em que Marianna nasceu em Liebersdorf, Alemanha) até 1948 (data em que partiram de Berlim rumo à Ilha das Flores, Rio de Janeiro).
  

• • Foto do ancoradouro e prédio da Hospedaria da Ilha das Flores, Rio de Janeiro.